Війна на морі — це більше філософія, ніж драматургія. Запам’ятайте це, якщо мрієте командувати крейсером.
Я вирішив покінчити з драматичним світосприйняттям й надалі охоплювати життя філософськи. Цьому трохи заважали побоювання нарватися на міграційну службу в Портсмуті.
Уже видно британський берег. Там на мене очікує нова пригода. І, можливо, вже міжнародний розшук. Зрештою, те що тебе ловить, не відчужене від тебе. Це я згадав останню розмову з Дяківським.
Відчудження ятрить душі порівняно нечисленної категорії людей, які на межі століть залишилися поза справами: це безробітні полководці, великі вчителі, вожді, пророки, кондотьєри. Я люблю цю публіку і хочу, щоб вони подолали відчудження і стали владою.
Трьома способами особистість може ставитися до Світу, якщо хоче лишатись собою:
1. Як Сорос. Використовувати слабкості системи. Завдяки своїм талантам йому вдається визискувати світові фінансові механізми, іноді навіть дестабілізувати їх. Але суспільна машина саморозвивається, і для соросів лишається дедалі менше місця.
2. Як Пабло Ескобар. Ховатися у щілинах системи. Проте «жорна правосуддя мелють повільно, але неухильно». Крім того, є дуже небагато кримінальних авторитетів, які не «стукають» ментам.
3. Як Мула Омар. Руйнувати суспільну машину.
Ці троє можуть не помічати один одного або ворогувати між собою. Але всі вони — наші союзники (я остаточно вирішив розірвати з важким кримінальним минулим й записатися в революціонери, здійснювати в подальшому лише політичні злочини). Лишень десь авторитет заміняє бюрократію, солідарність стає замість Конституції, а справедливість заступає Кримінальний кодекс, тільки-но десь естетичний критерій перевищує етичний, там ми відчуваємо себе на Батьківщині. Ми знаємо — це наша земля.
Як тільки десь у спалахах салютів, під виття сирен, весь обсипаний конфеті, об’являється вождь, отаман, князь чи пророк і каже: «Влада — це я», і вимагає вірності собі, і бере на себе відповідальність за все, ми впізнаємо союзника, людину нашої нації, і нас стає більше.
Філософія допомогла, я щасливо промайнув прикордонну та міграційну служби і на портовій автостоянці обійнявся з Вовчиком. Він зустрічав мене разом із повнуватим білявим хлопцем, який мав дуже неприємне обличчя.
— Ярослав, — представив його Вовчик.
— Називайте мене граф Монте-Крісто, — сказав я Ярославові, — можна просто: Граф. Це моє революційне псевдо. Куди ми рушаємо?
Ми рушили до Геріфорда (це десь у глибині Країни). Ярослав сів за кермо, а Вовчик розповідав дивовижну історію за свої пригоди після прибуття до аеропорту «Хітроу».
Його довго не хотіли пропускати на паспортному контролі. Вони розглядали запрошення на чемпіонат світу з фехтування й, певне, запитували де його шпага.
Якби Вовчик хоч трохи міг розмовляти англійською, він би сказав щось підозріле, і його не пропустили б. На щастя він не знав жодного слова. Взагалі жодного. Окрім того він був п’яний, і ще прихопив з Києва чотири пляшки горілки.
Коли його таки пропустили (через п’ять годин), він не зміг знайти виходу з аеропорту. Не розумів написів, пив свою горілку, натрапив на ресторан, де їв піцу, знайшов телефонний автомат. Наступні чотири дні він там і жив, поруч з автоматом. Поліціянти вже пізнавали його, віталися з ним, махали йому руками та посміхалися.
З собою він мав сімсот доларів і майже всі витратив на піцу та дзвінки в Україну, до друзів і дівок з якими вів п’яні розмови.
Ви не повірите, але в ті часи в «Хітроу» ще не було навали пасажирів з колишнього совдепа. Лише на п’ятий день він побачив дівчину, яка читала книжку москальською мовою, отже могла відповісти, і вмовив її вивести його звідти. Її літак запізнювався, вона повела його до метро (виявилося, що underground — це і є метро). Вони доїхали до станції «Ватерлоо». Там були об’яви також і польською. Польську Вовчик розумів від часів нашої колишньої роботи по автівкам.
Через поляків він знайшов циганів, які мали соціальне житло — двоповерховий будинок — де на другому поверсі здавали гастарбайтерам ліжка за 35 фунтів на тиждень, а самі мешкали на першому. Його провели до кімнати, де спало шість чоловік, а всього на поверсі мешкало з тридцять.
Він сів на ліжко і подумав, що це мабуть кінець. У такій дупі він ще не був ніколи.
Наступні дні він виходив рано й до вечора вештався навколишніми районами. Натрапив на ломбард і здав туди «кайдани капіталізму» — свого товстого золотого ланцюга, браслет і перстень.