Десь за тиждень на другому поверсі циганського будинку оселився українець, який просвітив його щодо гастарбайтерської економіки.
Реально було знайти роботу за 150 фунтів на тиждень. 180 — вважалося добрим заробітком. У Макдональдсі платили 145, але там можна було підкрадати та харчуватися.
За 30–50 фунтів знімали ліжко. В середньому 20 фунтів на тиждень витрачалося на дорогу та 20 фунтів — на харчі, які треба було купляти у магазинах для бідних мережі Tesko.
Сам цей українець примудрявся харчуватися на один фунт на день, але то треба було мати особливі здібності.
Таким чином, гастарбайтеру вдавалося відкладати до 100 фунтів на тиждень. Саме тому всі вони і мріяли потрапити до Британії.
Незабаром, за допомогою сусіда українця, Вовчик добре вивчив асортимент Tesko. Потрібно було купляти лише позначені спеціальними смужками товари для жебраків. Трьохсотграмова банка бобів у томаті коштувала 7 пенсів, хліб — 9 пенсів, півтора літри води 7-12 пенсів, курка гриль — 80 пенсів, хоча інколи й більше фунта.
Пори всі намагання, Вовчику погано вдавалася заощадливість, тому ще за два тижні він прийняв найважче рішення у своєму житті й разом з сусідом поїхав на фабрику.
Їхали спочатку підземкою, а тоді на мікроавтобусі, всього півтори години.
Величезна фабрика виготовляла пластикові конструкції й широко задіювала працю іноземних робітників. Їх вишикували на подвір’ї, і супервайзер роздав усім каски й довгі рукавиці з товстої гуми. Сусід працював біля пресу, а Вовчик — на конвеєрі. Він навіть увійшов у трансоподібний стан, так подіяв на нього ритм виробництва. У цеху було спекотно. За дві години Вовчик не витримав і скинув рукавиці. Майстер накричав на нього. Вовчик промовчав (уявляю, наскільки гастарбайтерська дійсність пригнітила його психіку!) й знову їх одягнув. Проте ще за дві години знову зняв. Хвилини дві він слухав крик майстра і дивився на його жести, тоді зняв каску й закинув її прямо через голову того вглиб цеху. Вийшов з заводу й попростував узбіччям вбік Лондона.
Він йшов, не зупиняючись, близько доби, навмання передмістями й незнайомими вулицями, аж раптом відчув, що впізнає місцевість. Це був район, яким він так часто гуляв навколо циганського будинку. Він зрозумів, що трапилося чудо — Бог вивів його до ночівлі.
Тут таки трапилося ще одне диво — в сусідній кімнаті поселилися троє «іспанців». Іспанцями називали наших гастарбайтерів, які спочатку працювали в Іспанії, накопичували гроші на паром, а тоді перебиралися до Англії. Вони розказали, що їдуть заробляти на збиранні полуниці. Нарешті Вовчик отримав вуха, на які можна було «навішувати». Він посадив співвітчизників на ліжко перед собою й переконував їх, що вони мають платити йому за «дах». Трохи лякав. Бити не довелося, вони згодилися. На ранок зникли. Блядь, ні в чому не можна покластися на співвітчизників!
Уночі, коли Вовчик повернувся на хату, виявилося, що цигани готуються до весілля. Якийсь приїжджий п’яний циган спав на його ліжку й що особливо обурювало, ногами на вовчиковій подушці.
Вовчик сів на цигана верхи й бив того в обличчя, доки воно не перетворилося на криваве м’ясо. Тоді взяв сумку з речами й пішов звідти.
На той час Вовчик трохи навчився орієнтуватися в підземці, тому йому вдалося добратися до «Вікторія бас стейшн». Від поляків він знав за казкове полуничне місто Геріфорд. Квиток туди коштував 16 фунтів. Ще одне чудо полягало в тому, що грошей вистачило — в кишені було 16 фунтів та десять пенсів.
У Герефорді на збирачів полуниці чекав фермерський автобус. Вони прибували з різних місць, тому очікувати довелося довго, Вовчик встиг виспатися.
Фермерський автобус доставив їх на колишню американську військову базу, в корпусах якої мешкали кількасот збирачів полуниці з усіх пострадянських країн. Як з’ясувалося згодом, бос цієї бази укладав з фермерами майже словесні контракти на постачання робітників. Окрім того, фермерам було зручно розраховуватися через нього, щоб не морочитися зайвою звітністю, дозволами на використання іноземної робочої сили тощо.
Найперше Вовчик здійснив екскурсію по всіх трьох корпусах бази. В одному з приміщень він наштовхнувся на своїх знайомих втікачів-«іспанців». Вони були вражені, а він тріумфував: ну що, бляді, бачите, які в нас довгі руки!
Коли він вийшов назовні, до корпусів під’їхала та сама автівка, яка ввезла нас зараз, а за кермом у ній був той самий Ярослав. Він привіз платню гастарбайтерам. Вовчик познайомився з ним і більше не відпускав його від себе.