Ярослав був одружений на латишці й мешкав у Британії легально. Вони з Вовчиком бесідували всю ніч й погодилися, що найболючішою проблемою була неможливість підтримувати дисципліну в отарі. Ярослав кілька разів телефонував босу, й під ранок Вовчик отримав контракт на 10 % прибутку за те, що звільняв боса від будь-яких проблем з людською природою гастарбайтерів. Вовчик брався перетворити їх на «знаряддя, що розмовляють» й розмовляють тихо.
Відтепер Вовчик за добрі гроші 24 години на добу міг займатися своєю улюбленою справою — мордобоєм. Окрім того, він здійснив три новації: відібрав у всіх паспорти, запровадив систему грошових стягнень та відключив воду в казармах. Вони з Ярославом орендували у відповідної фірми вагончик з туалетами (на шість посадочних місць), вагончик з душовими кабінками (п’ять кабінок) та кухонний вагончик. Все це — на більш, ніж шістсот чоловік.
Відтепер тим, хто завершив робочий день, було не до бешкетування, у всіх було заняття — стояти в чергах до вагончиків. З’явилася також додаткова причина для штрафів тим, хто не витерпів у черзі.
Проблема була в тому, що більш ніж половина зароблених грошей все ще лишалася на руках у рабів.
— Ми це виправимо, — сказав я, — великий соціальний експеримент лише починається!
Я зателефонував до Юрка в Америку, щоб повідомити йому свій новий телефонний номер.
— Чим займаєшся? — спитав я.
— Умовив одного божевільного мільйонера середньої руки впровадити американо-європейську премію «мертва голова» (тоттенкопф).
Розумієш, справжня культура зазвичай не політкоректна, видатні культурні прояви сьогодення підлягають обструкції з боку бюрократичного Інтернаціоналу, або в кращому випадку замовчуються.
Оця премія має виправити викривлення й відзначати справді великі досягнення сучасного мистецтва, незважаючи на те, подобаються вони чи ні сексуальним меншинам, азіатським та африканським мігрантам, кремлівським агентам, неоманіхеям і мєнтам.
— Тоді я претендую на вашу премію. Ми з Вовчиком (ти його не знаєш, але він видатний митець, переслідуваний прокурорами-неоманіхеями) зараз перебралися до Британії та створюємо Полуничне місто (сучасне «Місто Сонця») на колишній американській військовій базі.
— І який це має стосунок до мистецтва?
— Ти печерна людина. Матеріалом для творчості сучасного митця є його авдиторія, соціум. Мармур і кіноплівка — для лохів.
— Сам ти лох! Місто Сонця і знущання над авдиторією — то ліве мистецтво, якщо цю маячню можна назвати мистецтвом. А ми культивуємо праве. Витвір або вчинок мають грунтуватися на європейських архетипах, вражати уяву, сприяти прирощенню волі до влади та волі до життя, надихати нас на боротьбу за білу Європу.
Лауреати премії в подальшому стають членами експертного комітету, доки не схиблять у бік неоманіхейства. Під час церемонії вручення — багато барабанів і вогню.
— Ти йобнутий фашист. Тебе ще не вигнали з Держдепу?
— Я маскуюся. Тут дуже важко вигнати людину з державної служби, якщо вона не висловлює публічної позиції. Я дію через інших. Яких не шкода. То що в тебе там за полуничне місто?
— Поки що підготовча стадія — нагромадження й чорнова обробка матеріалу. Далі планую витворювати ієрархію на основі розподілу функцій у хорі, як перевернуту тональну піраміду. Баси на вершині, фальцети — внизу.
Древлє ваші потворні сталіни, полпоти, гітлери, ставили над публікою переважно етичні та економічні експерименти, а нині мають сенс виключно естетичні, що, звісно ж, не заперечує ринку. Приїзди сюди, сам побачиш. Мені потрібен поціновувач.
— Ні, я планую з’їздити до Іраку.
— Будеш шукати ядерну зброю Саддама?
— Авжеж! Її всі зараз шукають, але не там де треба. Гадаю, він сховав її в рештках вавилонського зиккурату. Там потрібно йти від містики, а не від техніки.
Мені теж захотілося до Вавилону, хоча полуничних справ було багато.
Ми широко розгорнули вербовку. Обіцяли гастарбайтерам небачений заробіток — 280 фунтів на тиждень. Звісно, то була брехня. За збір ящика полуниці робітник отримував 4 фунти. Аби зібрати десять ящиків на день, потрібно було мати неабиякий досвід. І взагалі, то була виснажлива праця.
Я згадав уроки «лідера», й ми стали брати платню за мрію. За те, щоб потрапити до нас на роботу, нещасний гастарбайтер мав сплатити 100 фунтів. Згодом ми збільшили суму до 250. Окрім того, платню він починав отримувати лише з другого тижня. Те, що він заробив за перший, ми обіцяли віддати йому в останній. Цього ніколи не відбувалося, бо кожен завжди виявлявся більше винен нам, ніж ми йому.