І нарешті я здійснив технологічний прорив в організації нашого маленького соціуму — скасував імена та прізвища. Запровадив номери. Як завжди в рабовласницькому суспільстві, нові технології доводилося нав’язувати силоміць. Новоприбулі вишиковувалися, кожному давалася карточка з номером, яку він мав зберігати. «Як тебе звуть?» — «Саша». Удар у живіт. «Як звуть?» — «Сто вісімдесят третій».
Звертатися один до одного теж дозволялося лише по номерах. Коли гастарбайтер вирушав на роботу, він залишав свою карточку на стенді в казармі, що полегшувало контроль. Завжди було видно, хто де.
Все рухалося непогано, але одне мене турбувало. Було зрозуміло, що чистого, нічим не підсолодженого насильства не досить. Потрібна була об’єднуюча, велика ідея, навіть ідея з ритуалом, культ, на зразок халдейсько-радянського. Жертвоприношення когось неслухняного. Можливо, інколи містерії, адже пригнічене его кожного раба мало б раз на 12 днів, за розкладом і регламентом, який ще належало визначити, зливатися з іншими у спільному шаленстві, виплескуватися в санкціонованій колективній істериці.
Від цих експериментів із сатанізмом мене зупиняв божествений страх. Я завжди палко вірив у Господа нашого Ісуса Христа, молився про заступництво до Його Пречистої Матері й шанував святих.
Цікаво те, що в мене ніколи не було жодних сумнівів, якими карталися навіть багато хто з праведників. Я чув, що, до прикладу, така дивовижна свята жінка — мати Терезія сповідалася в тому, що весь час мучилася сумнівами в існуванні Бога. Так це вона віддала Йому все своє життя!
А я бухав, тут в Англії особливо присів на гашиш, обдирав разом з Вовчиком нещасних гастарбайтерів, трахав проституток, і при цьому навіть не міг уявити цей світ без присутності Духа Святого, особливо в живописі.
Я завжди відчував, що мені воздасться за всю гидоту, яку я роблю. Й поруч з відчуттям Духа, повсякчас унюхував запах гарячої смоли. І в смолі я теж не сумнівався.
— Вовчику, — повторював я, — нас з тобою може врятувати лише мученицька смерть за віру. От її ми й мусимо відшукати. Пательня — це не метафора. Хоча тобі поталанило, ти не знаєш, що таке метафора.
Християнство — екстремістська релігія, куди там ісламу. Почитайте Біблію — переконаєтеся. Пролистайте Життєписи Святих — у вас не залишиться жодного сумніву. Хоча Бог — справді Любов. У класичних п’єсах про любов наприкінці всі помирають.
У гастарбайтерів була світла мрія — влаштуватися на фабрику «Чівас», де виготовляли квіткові букети. Чиста, приємна добре оплачувана робота. Наївне прагнення втекти з полуничного пекла до квіткового ірію. І ми визискували цю світлу мрію, обіцяли працевлаштування в ірій. За 500 фунтів. Їх гастарбайтер мав накопичити працею в пеклі.
Ми з Вовчиком згадали всіх своїх знайомих, присіли на телефон й утворили вербовочну мережу в Португалії, Іспанії та країнах колишнього Совдепу. Ми обіцяли все. Потенційний гастарбайтер платив нам уже 1200 доларів за працевлаштування. Ярослав зустрічав завербованих бідолаг у Портсмуті й привозив на своєму мікроавтобусі до полуничного міста. Там їм відкривалася істина, а саме те, що життя — це шлях втрат і розчарувань. Пам’ятаю професора-хіміка із Санкт-Петербурзького університету. Наші вербовщики пообіцяли йому місце в Оксфорді. Він приїхав у костюмі з краваткою, невеличкою валізою й портфелем у руках. Так, у цьому костюмі (лише дуже брудному) він і збирав полуницю. За місяць уже страшенно схуднув, адже харчуватися йому теж доводилося виключно полуницею. Втім, як і більшості інших.
Аби розрадитися, я займався порівняльною етнологією. Виявилося, що найлегше забивати під нари вдавалося українців. Підлі й боязкі, як і поляки. Проте поляки відрізнялися тим, що не підставляли один одного, навпаки допомагали своїм. Я був прикро вражений нездалістю співвітчизників, з яких половина були галичанами. Діди цих людей спромоглися утворити Українську Повстанську Армію. Де подівся той дух? У мене колись був приятель, Славко, що копирсався з документами доби царювання Катерини II (вона знущалася зі співвітчизників зовсім нещодавно — в останній третині XVIII століття), так він каже, Україна тоді була, що Чечня! Пращури вміли Себе поставити. З нами загравали тоді, як нині з чеченцями. Москальським чиновникам було заборонено арештовувати українців, навіть за державні злочини, лише викликати до суду. Бо збунтуються, будуть проблеми. Уявіть, як тоді гребли москалів.
Боялися впроваджувати фіскальні органи. Українець мав сплачувати мізерний відсоток з власного доходу, який обраховував самостійно. Перевіряти ті обрахунки не наважувалися. Дурнуваті українці тоді сприймали ліквідацію Гетьманщини як звільнення. Бо гетьмани таки обкладали справжнім податком. Публікувалися таблиці відповідності рангів. Українській сільський староста мав чин поручика.