У тридцятих роках XIX століття на Дніпрі ще побутувало піратство.
Але до Полуничного міста потрапляли нащадки тих, хто вижив у голодоморі. Хто останню скибку хліба віддавав старому чи малому, не вижили й нащадків не лишили. Продовжили рід й передали у спадщину свої паттерн оф біхейвор ті, хто перетирав під ковдрою.
Українці вражали мене тим, що окрім подиву гідного боягузтва виявляли неординарну підлість один до одного, позичали своїм гроші під грабіжницькі відсотки й, на відміну від інших націй Полуничного міста, були геть зовсім позбавлені солідарності.
Я згадував стару донцовську тезу, щодо розірваності нашої нації на козаків і свинопасів. Щодо козаків, то в часи нашої рекетирської роботи в Польщі, ми та інші українські бригади вважалися найбільш відчайдушними, жорстокими та страшними. Десь не сильно відставали й білоруси (але білоруських гастарбайтерів було так само легко підкорювати, як і українців. Хоча вони відрізнялися спокоєм і щирістю).
Гейне колись стверджував, що добрий юдей — кращий за кожного християнина, а поганий юдей — гірший за найгіршого християнина. Десь так і ми по відношенню до інших — доходив я невтішного висновку.
Найбільше мені подобалися болгари. Добрі, чесні, слухняні й відкриті.
Литовці… Коли литовець сам, без земляків, він вівця. Проте коли їх збирається троє-четверо — перетворюються на банду. В середньому раз на два місяці вони напивалися під ранок й являлися мене вбивати. Доводилося знову їх заганяти в стійло. Якщо в тебе є ротвейлер, кожні півроку він перевіряє тебе на здатність бути його хазяїном. Й тут треба проявляти жорстокість. Група литовців — це колективний ротвейлер.
Литовським жінкам було западло віддаватися будь-яким чоловікам, окрім литовських.
Молдавани й румуни — мотлох, який не потрапляв у класифікацію.
Ще з представників романських народів у мене було кілька справжніх іспанців. Вони боялися нас, але ненавиділи себе за свій страх. Тому душевна гармонія, в якій перебували інші, для них була недосяжна. Якось до мене явився один з них — Санчес. Він мав років сорок, чорну іспанську борідку й ніж у руці. Каже: «Я прийшов, щоб тебе вбити». Я йому: «Ну вбивай». Ми кілька секунд дивилися один одному в вічі, й він втік. Страшенно пив й картався тим, що не наважується мене вбити.
Якось уранці, було ще темно, привезли цілий автобус латишів. Я зайшов усередину, щоб забрати їхні документи й гроші, водій увімкнув світло в салоні, я закляк — вісімнадцять здоровенних, мов баскетболісти, чоловіків. Як їх дресирувати? Але вони виявилися найбільш покірними рабами, що корови в полі. Один з них тут таки зібрав у всіх гроші та паспорти й віддав мені. В подальшому дуже слухняно працювали й ніколи не задавали дурних питань про зарплатню. Щоразу було свято, коли в агентстві з’являлася латиська жінка, — радо спала з усіма.
Жінок було мало, й серед рабів точилися справжні баталії за латишок, деяким з яких було по п’ятдесят-шістдесят років. Вони якось підфарбовувалися, чепурилися й ніколи нікому не відмовляли.
Коли підкрадалася ностальгія, я телефонував Дяківському.
— Як там Ненька?
— Нормально. Все в межах історичної парадигми. Якийсь пришелепкуватий фермер з Миколаївщини захопив один з кабінетів у Мінсільгоспі. Взяв заручника. Погрожував учбовою гранатою та каністрою з бензином.
— І що, сподіваюся, народного героя не ув’язнили?
— Яке там! Знаєш, яким був тон усіх повідомлень у новинах? «Хоч один спромігся!»
Видно було, що менти теж співчувають селюкові, а не заручнику. Міністр сільського господарства погодився з усіма вимогами терориста-аграрія, лишень у того відібрали каністру та гранату.
— Ну звісно ж! Якби то був не фермер, а скажімо, машиніст тепловоза, його б пристрелили при затриманні. Бо всі українці — в душі селюки, а не машиністи тепловозів.
— Слухай, тобі зі старенької Британії все добре видно. Це мала б бути моя репліка, а не твоя! Зверни увагу, всі наші високі начальники народилися в селі. Навіть якщо політик годується з металургійного холдингу, він все одно з першого погляду здатен відрізнити пшеницю від жита. По-твоєму, це нормально?!
(Дяківський розкочегарився). Наша історія втопилася у наших чорноземах. Коли француз організовує страйк — українець запасає картоплю. Коли американець створює корпорацію — українець запасає картоплю. Коли албанець майструє Велику Албанію — українець запасає картоплю. Коли німець впроваджує євро — українець запасає картоплю.