— Що там з твоєю кореспонденткою?
— Учора я з нею остаточно розійшовся. Це вже було неможливо. Але слухай, коли нарешті переможе національна революція, і нами правитиме Великий хан всіх українців, білорусів та гагаузів, він встановить сувору кримінальну відповідальність за найменшу спробу займатися сільським господарством. За рецидив — розстріл. Відтоді Україна почне стрімко розвиватися й стане авангардом культури «катакомбних поховань».
Чотириста років тому українці ставали фермерами, відбираючи степи в татарів. Нині фермери мають здобути землю й долю в чиновників. Це важко, бо чиновники зліші від татарів.
Проте аграрні технології значно вдосконалилися за ці століття: не рівняйте коліщатий замок козацького самопала із затворною рамою автомата Калашникова. В цілому наша селянська працьовитість себе не виправдовує. По-перше, корейці, які займаються городництвом на Херсонщині, не вважають українців осілим народом. Кажуть, що ми пораємося з землею все ще з наснагою монгольських вівцепасів. Тобто, генетично не здатні до аграрництва. По-друге, в порівнянні з XVII століттям, наявна деградація ініціативи.
— Он фермер у Мінсільгоспі проявив ініціативу.
— Це, на жаль, виняток. Образливо те, що на Північному Кавказі мешкають такі самі черкеси, як у Черкасах, нічим не ліпші, все життя з сапкою на городі.
Але перше, що вони зробили, коли почалася «Перестройка» — озброїлися!
Якщо вже серйозно ставитися до законотворчості, то для успіху реформ на селі, їх треба здійснювати не за законом про землю, а за законом про зброю.
Зрештою, південь України знаходиться на широті Північного Кавказу. Це зобов’язує!
Якось уночі я прокинувся від жаху. Я ясно, предметно відчув поруч смерть. Навіть не смерть, зло! Я був абсолютно переконаний, що просто тут, зі мною, в кімнаті диявол. Я не ворушився закляклий. Хотів промовити молитву й не міг згадати. Не знаю, скільки це тривало. Я весь вкрився потом й дрижав.
Потім диявол пішов.
Я не заснув решту ночі і вирішив усе змінити для себе. А вранці була неділя.
За третім бараком Полуничного міста я зібрав усіх гастарбайтерів, які не були в той час на роботах, й повідомив, що виголошу проповідь, а потім ми разом помолимося.
І я сказав їм:
— Більшість тих, хто приходять до Бога, керуються первісним страхом небуття, страхом смерті, котрий живе у кожному. Ми проживемо не так уже і довго. Комусь відпущено п’ятдесят років, комусь — шістдесят, хтось не дотягне й до двадцяти п’яти.
Надійде час, і уявіть, замість чорної старої з косою, прийде архангел Михаїл — з крилами, весь у білих шатах, потоках світла, з палаючим мечем. Він скаже: «Життя закінчується, і завтра ти, рідний, помреш… А хочеш жити іще?» І кожен скаже: «Хочу!». Та він неодмінно спитає: «Для чого?».
Перед обличчям смерті люди бувають чесні, тому ви вперше замислитеся: а справді, для чого?
Є інстинкт самозбереження, тобто інстинкт життя. Але чи цей інстинкт завжди корисний, завжди виправданий? Людина також хоче їсти. Та помітьте: необмежені в їжі, хоч трішки, завжди переїдаємо. Тобто, цей інстинкт корисний до першого шматка. А після третього шкодить. Так і з інстинктом життя. У перші десятиліття доцільно і корисно жити, а потім для чого? Щоб переїдати?
Прожити іще сімдесят років, щоб з’їсти більше огірків? А можливо, ти хотів би пережити іще раз службу у збройних силах? Іще раз просидіти в тюрмі? Подивитися іще двадцять тисяч телесереалів? Вони однакові. Це перший телесеріал вражав, наступні — повторення, яке урізноманітнюється технологією. Чим більше читаєш, тим менше дізнаєшся з книжок. І уже в п’ятдесят, шістдесят, сімдесят років кожна нова книжка читається просто за звичкою читати. І нові ідеї, що-небудь таке, що вражало б, що по-справжньому викликало б сльози, трапляється рідко.
— Я сам був глибоко розчулений і незвично хвилювався, але помітив, що деякі почали куняти.
— Встати! — гаркнув я. Всі піднялися. — Побачу хто спить, в’єбу. Сісти!
Я продовжив:
— Жити ще сімдесят років задля того, щоб мати можливість милуватися природою? А скільки разів ти перші сімдесят років милувався природою? Спостерігав, як падає це листя, як світить це сонце, так, наче ти бачиш це вперше (чи востаннє)? Лічені одиниці разів! Скільки разів за останній час ти вибирався на околицю міста для того, аби просто споглядати? Вийдіть на природу і спробуйте споглядати її сорок хвилин. Одразу захочеться знайти який-небудь гриб. Або, в нашому випадку, полуницю. Ви не будете дивитися вгору, на хмари — ви будете дивитися вниз, на полуниці. Ви будете думати про попоїсти.