І всього лише заради того, аби іще сім разів на сорок хвилин забути про все і захопитися заходом сонця, виглядом вечірнього моря, ви хочете прожити наступні сімдесят років? Та це все можна зробити за тиждень. Ідіть і зробіть це, нарешті! Сидіти, бляді! Це фігуральний вираз.
А може прожити ще сімдесят років для того, аби що-небудь написати, намалювати, здійснити ВЧИНКИ?
Погляньмо на тих, хто здійснював вчинки! Ньютон міг би померти у двадцять п’ять років, і все одно вважався б великим. Олександр Великий всі свої завоювання здійснив до тридцяти років. Він міг би прожити іще сто років — це б небагато додало. Толстой після «Війни і миру» міг уже нічого не писати. Більшість того, що він писав потім, могло б і не бути написаним (і навіть ліпше, якби воно не було написане), а він закінчив «Війну і мир» років у сорок. Для чого було жити далі? Мазаччо — центральна постать Ренесансу — помер у 27. Цього часу йому вистачило, аби залишиться назавжди в історії живопису. Лічені одиниці могли творити після шестидесяти. Хіба варто жити так довго заради самоповторень?
Але справжня проблема криється у тому, що для більшості ближніх нічого нового не буде вже після двадцяти. Для чого тоді жити до сорока? Продовжувати весь цей жах заради тих кількох хвилин справжнього щастя чи справжнього осягнення, яке розсіяне по життю? Сядьте і спробуйте на папірці виписати всі ті випадки, коли ви жили по-справжньому, коли ви віддавалися сильним і високим почуттям? Чесно сумуйте хвилини. Ви одержите пару годин. Пару днів. Кілька тижнів. За весь цей час.
Про що йдеться насправді? Про те, що не буде ніякого архангела Михаїла. Буде п’яний санітар. І нікому не додасться навіть п’ятнадцять хвилин, не те, що сімдесят років.
І мова йде не про те, чи можливо зробити життя довшим. Мабуть, неможливо. Але його можна зробити товстішим!
Насправді ми маємо дуже мало повноцінних хвилин у своєму житті — хвилин звитяжної боротьби, небезпеки, високої насолоди. Ми могли б вмістити в нього тисячу раз по стільки!
Життя можна і потрібно робити інтенсивнішим. Усе залежить від комплексу проблем, які ми вирішуємо. Одна людина за півроку свого інтенсивного життя переживає стільки, скільки інша пережила б за десять або й за двадцять років. Тому що мрії зазвичай здійснюються, на відміну від економічних і соціологічних прогнозів, які не здійснюються ніколи. В цьому сенсі діти повноцінніші за старих.
Вони не розчаровані.
Насправді можна зробити життя товстішим. Церква саме і потрібна для цього. Об’єднана воля може діяти в кожному з нас, і все буде виходити швидше й сильніше. Тільки-но людина починає резонувати з усіма іншими і, головним чином, зі своїми завданнями, витворюється, контекст. Прорив можливий тільки в спільноті.
Ми перетворимо наше Полуничне місто на спільноту осягнення! Ви всі будете жити інакше. Треба лише ще більше працьовитості, дисципліни, відданості керівництву фірми. Тут дехто дещо собі дозволив учора. Ми виведемо перед стрій цих пиздюків після проповіді. Почнемо наше нове життя з аутодафе.
Далі я мав намір проілюструвати вищесказане кількома прикладами з італійського живопису доби початку класицизму, але тут з’явилася поліція.
Поліціянти на п’яти автівках в’їхали крізь браму. Діяли швидко та енергійно, ніби чули мою проповідь.
Я скомандував: «у розхід!» Гадав, що зараз усіх в’язатимуть і рушив до того місця огорожі, де можна було непомітно перелізти.
Скоро з’ясувалося, що поліціянти приїхали арештувати вбивць лебедів.
Багато лебедів жило на водоймищах Герефорду та околиць. До них дуже ніжно ставилися й за вбивство лебедя переслідували, як за вбивство людини.
Як я довідався після від’їзду поліції, кілька наших вічно голодних гастарбайтерів учора вполювали чотирьох лебедів й таємно з’їли їх.
Не знаю, як поліціянтам вдалося вичислити вбивць, зробили вони це за п’ятнадцять хвилин, закинули їх в автівки й поїхали.
Дяка Богові, поліція діяла чітко за наказом шукати swan killer й не зацікавилася нашою вкрай підозрілою компанією.
Проте було очевидним, що невдовзі варто очікувати на глобальну облаву. З Полуничним містом треба було терміново зав’язувати.
— Вовчику, — сказав я, — перед тим, як вдарити, доля завжди дає знак. Плескає по сідниці. Оцей приїзд мусорів — той самий знак. Повір мені, треба ставати на лижі. Геть полуницю! Картоплю давай!