На моє здивування, Вовчик не пручався. Невдача з наїздом на банк відучила його неконструктивно бикувати.
Ми прискіпливо відібрали сто найнадійніших, найпрацьовитіших рабів і перебралися в Барісент-Едмонт за 170 км від Кембріджа. Там придбали десяток вживаних «караванів», в яких розмістили нашу бригаду (десь чоловік по п’ятнадцять на караван).
Тоді Євросоюз дуже вдало впровадив безвізовий режим для прибалтів, що дало нам можливість поповнити кадри працьовитими латишками.
Праця на сортувальному конвеєрі для картоплі відкривала великі можливості для заробітку. За кожну годину переробітку давали подвійну платню. Одна наша латишка встановила абсолютний рекорд — 36 годин безперервної праці.
Я купив BMW 525, орендував будинок і виписав до себе Аллу Іванівну. Ми придбали їй візу. Вона трохи впорядкувала моє життя, це було мені необхідно. Нічні відвідини нечистого спонукали мене взятися за себе й попіклуватися за душу.
У нас був румун, якого я застукав у «каравані», коли він відрізав шматок від величезного батону анаші. Вона виявилася дуже якісною. Я майже кинув пити й присів на анашу.
Трохи раніше зателефонував до «лідера». Я вже мав власний досвід побудови актуалізованої спільноти й відчував його майже колегою. Хотілося поділитися з ним переживаннями, набутими у процесі соціальної інженерії. Неочікувано він зрадів, почувши мене. Ми довго розмовляли, він щиро сміявся над моїми розповідями. Сам розповідав, що в його клубі марнолюбців вже пів Києва, багато начальства, ментів і прокурорських. Він вважає, що ще з рік протримається, перш ніж його хлопнуть. Кожна така піраміда колись валиться, бо, на відміну від єгипетської, стоїть на власній вершині, основою догори. Взявся спробувати допомогти по кримінальній справі, прибрати мене звідти. Я обіцяв заплатити начальнику слідства будь-які гроші, якщо це вдасться.
Наостанок він звернув мою увагу на те, який творчий зріст мені забезпечили неприємнощі і необхідність втечі. Він сказав:
— Пара прагне заповнити весь простір, проте для того, щоб вона працювала, її треба обмежити. Тоді утворюється тиск, необхідний для обертання колеса.
Бог підігріває амбіції людини розширитися до розмірів Бога й обмежує її до розмірів дитини.
Когось тиск розриває, але декого рухає вперед. Давай рухатися, друже!
Ми рухалися. Наша система вербовки працювала далі. Спочатку ми купували дозволи на роботу, так звані ID. Але позаяк вони друкувалися на звичайному папері зі звичайними штампами без жодного захисту від підробок, ми купили кольоровий принтер і почали їх підробляти.
Ми продавали їх гастарбайтерам по триста фунтів і тисячу п’ятсот брали з них за працевлаштування.
Випадково відкрилася ще одна жила — студентські ферми.
Існувала така програма: студентам пострадянських країн давали дозволи на літніх канікулах підзаробити працею на фермах. Звісно, багато хто зі студентів лишався значно довше літніх канікул. Я засилав до них вербувальників, які розповідали їм казки за неймовірні заробітки у нашій системі.
Уночі ми підганяли до ферми мікроавтобус й завантажували готових до втечі. Кожен з них мав кошти зароблені за сезон. Вони одразу сплачували нам за працевлаштування. Дорогою ми зупинялися біля супермаркету й давали їм півгодини затаритися харчами, водою й кому що там було треба. Коли вони йшли, ми від’їздили, залишивши їм лише приємні спогади. Їхні сумки діставалися на поталу вербувальникам. Ми з Вовчиком гребували копирсатися в мотлосі, обмежувалися грошима.
Усе було дуже непогано, я подумував за купівлю нерухомості в околицях Кембріджу.
Увечері, коли після дресування персоналу, я повертався до Алли Іванівни, задзвонив телефон. Брутальний голос з сильним грузинським акцентом сказав, що хоче зустрітися прямо зараз. З якого приводу? З приводу працевлаштування. Тоді завтра. Ні, треба зараз. Ми поговорили на підвищених тонах, і я послав його за сексуально-пішохідним маршрутом. Незадовго до того Британія недалекоглядно запустила доволі значну кількість грузинських біженців.
На ранок він знову зателефонував і повідомив, що вони вкрали Вовчика й за три години хочуть зустрітися з цього приводу. Я чомусь одразу зрозумів, що це правда. «Ти тварина, — сказав я, — я виріжу твою печінку, і ти її зжереш!».
Ми домовилися зустрітися на автовокзалі Кембріджа.
Я телефонував Вовчику, він був відключений. Телефонував усім, ніхто не знав, де він. Так, його справді вкрали.
У мене був пістолет «Зігзауер», я купив його у водія-далекобійника, він провіз його по частинах за три поїздки.