Ще була французька граната. Я вирішив взяти її, а пістолета поки що залишити.
Я залив у себе добряче горілки й поїхав на стрілку. Нічим добрим це не могло завершитися. Вони вимагатимуть грошей. Якщо в мене буде така сума, і я їм її віддам, вони все одно уб’ють Вовчика. Або вони вб’ють і мене, а вони спробують, або мене вб’є поліція, коли я вбиватиму їх. Суміш горілки, страху, ненависті й безнадії я перебивав молитвою. В дорозі я кілька разів прочитав «Богородице, Діво, радуйся» і зрозумів, що на її місці (прости Господи!) не став би допомагати такому, як я. Пречиста Діво, ти незрівнянно добріша за мене! Дай мені витягти цього балбєса Вовчика!
На автовокзалі я не одразу побачив їх. Я зробив коло по залі, тоді біля виходу до автостоянки до мене підійшов грузин, років тридцяти п’яти, другий тримався в двох кроках за його спиною. Правою рукою в кишені куртки я намацував гранату. Перед тим, як вийти з машини, я розігнув вусики й зараз притримував кільце, щоб не випало. У залі було людно. Ми з грузином дивилися один на одного, він почав щось говорити, і я відчув, як мене ззаду підхоплюють під руки й штовхають до виходу. Я встиг вирвати руки з кишень і висмикнув кільце. «Всі здохнемо, суки!» — закричав я. Вони відпустили. Я ступив до грузина, він різко повернувся й побіг від мене. Я механічно зробив за ним кілька кроків, потім озирнувся — нікого з них не було. Зі сторонніх, здається, ніхто особливо не звернув на нас уваги. Я сховав руку з гранатою в кишеню й вийшов з головного порталу. Вернувся в автівку й довго обережно вставляв кільце. Весь час озирався, чи не підходить хтось до машини. Вони зателефонували за двадцять хвилин. Я набив їм стрілку на дванадцяту ночі на автозаправці в кілометрі від свого будинку.
Я курив шмаль, пив горілку і віски й ходив по будинку з пістолетом. Алли Іванівни не було, вона ще зранку поїхала влаштовуватися на роботу на «Чівас». Теж придуркувата.
Каже, щоб не залежати від мене матеріально, якщо щось трапиться. Вже трапилося!
«Людина — це тварина, яка знає, що помре, — повторював я. — І що вони знайшли в цьому Пуссені? Ні світла, ні глибини, ні образів. Розфарбована картинка! Тварина, яка знає, що помре. От, скажімо, брати Караччі… Я знавець раннього академізму. У цьому снобізм. Ніхто не любить Караччі. Окрім мене. Хоча, навіть мені, це коштує неабияких зусиль. А колись вважалися крутішими за Рафаеля! Смерть жене нас до Бога, крім того, в мене лише одна запасна обойма». Вже темнішало, коли вона повернулася. «Що сталося?»
«Та нічого!» Я ще пив. І тут мене вирубило.
Я прийшов до тями від того, що вона трясла мене. Я лежав на підлозі. Мізки наповнював страшний, неймовірний грім. Я підняв важку голову з пульсуючою потилицею й побачив, що скло у вікнах дрижить і зрозумів, що грім наповнює весь будинок. За хвилину з’ясувалося, що низько над нами завис поліційний гелікоптер.
У моїй руці все ще був пістолет. Я екстрадував обойму — там була лише половина набоїв, значить, я десь стріляв. Не пам’ятаю. «Навколо будинку повно поліції», — сказала Алла Іванівна. У двері вже грюкали. Я закинув пістолет під диван. А ще в кутку — звалені кілька тисяч фальшивих паперів ID. Двері вони зараз виб’ють.
«Відчиняй», — сказав я і знову опустив голову на підлогу.
Виявилося, що вже півтора місяці ми були в оперативній розробці. За грузинами теж приглядали. Їх арештували того ж ранку, що й мене. Вони не встигли вбити Вовчика. Він уклав угоду про співробітництво зі слідством. Давав покази на грузинів як потерпілий, на мене й кількох наших — як співучасник.
Мені показали запис з камер спостереження автозаправки.
Виявляється, пізно ввечері, у стані повного неадеквату, я завалився на заправку, де було домовлено за нову стрілку з грузинами.
На записі я бачив, як я у домашніх трусах, намагаючись ховати в них пістолет, підходжу до стелажів з бухлом і хапаю пляшку горілки. Намагаюся розплатитися на касі. Невдало. Прямо там відкорковую пляшку (однією рукою, затиснувши її між колінами) і п’ю з горла. Людина за касою, щось каже мені, але тут я, мабуть, бачу що під’їжджає автівка з грузинами. Вибігаю на зовні (це видно вже з іншої камери) біжу до них і стріляю кілька разів. Бон дають задній хід і, певне, тікають. Але цього вже не видно. А я, значить, пішов до дому й заснув на підлозі.
Я ліг на верхньому ліжку, щоб бачити лише стелю. На нижньому лежав негр-американець. Він вживав крег (у в’язниці можна було діставати наркотики).
Увечері давали йогурт. Негр здирав з баночки етикетку й з неї курив. Крег дуже технологічний для куріння в туалеті камери — не дає запаху. Туалети в британських камерах відділені перегородкою. Вертухай може туди заглядати через вічко, а в основну частину камери — через друге. Він підходить раз на півгодини.