І нині мова йде тільки за те, щоб піти кудись. І наші сили настільки малі, а відомості про ворога настільки туманні, що ми можемо собі дозволити рухатися в довільному напрямкові. Головне — наважитися, зібратися й вирушити.
Куди б ми не пішли — на схід, на захід, на південь, на північ, я знаю, що ми дійдемо слави і величі. Тому що важливо не куди, важливо звідки.
«Звідки» — це попередній культурний багаж, який спонукає, який ятрить, який схвильовує і штовхає.
У Стівенсона в «Острові скарбів» є скриня мерця. З дослідження її вмісту і починається Велика пригода. Ця скриня — чудовий образ. У кожного з нас у кімнаті, в кутку стоїть так і не відкрита скринька давно зітлілого мерця. Вона стоїть так давно, що ми вже забули за її існування, вона настільки звична, що ми не помічаємо її.
Велика пригода не почнеться ніколи.
Дуже небезпечно не відкривати ці скрині одразу, небезпечно ігнорувати долю яка їх підсовує, вона не пробачає.
У цьому, власне кажучи, і полягає весь секрет нашої діяльності. Зібрати корабельну команду і вийти в море. Не відаючи, чи є скарб. Не знаючи, чи там попереду Америка, чи море мороку, яке обривається у Світову прірву; чи взагалі можна доплисти, і головне — чи можна повернутися. Просто це потрібно зробити, і ми обов’язково відкриємо нові континенти, нові світи і скарби. Так діяли ті, хто йшов до нас. І навіть помилки, навіть наші дурниці будуть мати значно більше сенсу, ніж занудна правда прагматиків.
Коли Колумб відпливав, було безліч людей, які казали, що це дурниця, до Індії не можна таким чином дістатися. І виявилося, що Колумб помилявся! Він шукав Індію, а знайшов інше, значно цікавіше, ніж Індія. Тому що люди, які лишаються на березі, бо вміють рахувати, завжди екзистенціально помиляються.
І все це не для того, щоб зробити своє життя довшим — можливо, навіть коротшим, але, товстішим, значно інтенсивнішим. Ми вмістимо туди пригод, подвигів, осягнень і багато-багато цукерок.
Аби краще вивчити англійську, я спробував читати книжки Толкіна з тюремної бібліотеки й не зміг.
Я не любитель багатотомних епічних океанів словесної води, для мене найвищим досягненням прози є розгорнуті афоризми, концентровані сенси. Вони передають інтонації, і такт дихання своєї історичної доби. Хоча я знаю людей, до думок яких я звик прислухатися і які (о жах!) знаходять глибини в текстах протилежної природи, в тому ж Толкені, наприклад. А «тексти-щілини» трапляються зрідка, коли автору вдається краєм ока побачити істину в жесті, фразі, випадковій ситуації.
Так ось, за досконалі тексти. Здається, що їх можна взяти руками і перебирати, як зернятка вервиці. Короткі історії, словесні згустки, де слова не відірвеш одне від одного. Ці історії — як щілини, крізь які ми раптом зазираємо в інший світ. Або в себе. Ось уривок з Жуанвіля (Хроніки Людовіка Святого): «Добрий граф Суассонський під час сутички весь час жартував й казав мені: „Сенешаль! Змусимо вити цих собак, й клянусь капелюхом Господа (це була його улюблена лайка), ми ще розповідатимемо про це діло в кімнатах наших дам!“.»
Або слова з мемуарів Гьотца фон Берліхінгена — лицаря-розбійника XVI століття, які часто цитують як досконале текстове влучання: «Якось я виїхав у поле й почекав обозу. Переді мною пробігла зграя голодних вовків. Бог поміч, добрі товариші, — сказав я їм, — ви відправляєтесь за тим самим, що і я! — І це здалося мені щасливою ознакою».
Крім того, коли якось уночі я займався медитативною конспірологією, то виявив змову гоббітів проти нібелунгів.
Підозрюю, що за завданням британської розвідки, неоманіхей Толкін написав псевдоепос «Володар кілець», аби витіснити зі свідомості тогочасної молоді автентичний європейський епос «Кільце нібелунгів».
Його зусилля та загальна кампанія денацифікації увінчалися успіхом. Толкіністи нині є, а вагнеристів майже нема.
Не дивіться кіна. Ходіть в оперу. І буде вам щастя, таке, як мені.
Негра-наркомана, мого сусіда, поміняли на симпатичнішого британця, засудженого на сімнадцять років. Він спілкувався таким сленгом, що я майже не розумів, проте все одно було цікаво, які в них поняття.
У в’язниці інколи можна було користуватися телефоном. Я розмовляв з Аллою Іванівною, просив її зв’язуватися з «лідером», який брався розрулити мою справу в Україні. Нарешті, вона переповіла мені, що дядько Петро все взяв на себе, слідство більше не має питань до мене. На диво, це коштувало не таких уже й великих грошей. Їй навіть переслали мій справжній український паспорт. Я так зрадів, ніби вже повернувся додому. Між тим, у Британії мені загрожував термін від восьми до дванадцяти років.