Машину потрібно усвідомити, тобто усвідомити первородний гріх. Він забезпечує нам можливість життя і утруднює здобуття життя вічного.
Коли ми розбираємося з собою, ми не повинні ставитися до себе, як до священної корови. Коли ми копирсаємося у власній душі, не потрібно казати собі: „Я копирсаюсь в ангелі“. Бо не в ангелі ти копирсаєшся, швидше всього. Ти копирсаєшся в мавпі. Ти копирсаєшся у психічній машині. Фрейд мав рацію. І для того, щоб скасувати Фрейда для себе, щоб скасувати Фрейда в собі, доведеться змиритися з тим, що він мав рацію на 99,9 відсотка.
Ми маємо обдурити власну мавпу, натомість зазвичай обдурюємо себе, той 0,01 відсоток, що в нас є справжнього.
Що скромніші ми будемо, коли розпочинаємо вивчення себе, що скромніше ми оцінюватимемо власні сили і власну значущість, то на більші речі ми будемо здатні в подальшому.
Християни — філософи з цвяхами в долонях — називають це смиренням. Воно дуже продуктивне“.
Грюкнув замок на дверях, я опустив руки, мені одягли наручники й повели до судової зали.
Я відчував, що імпровізовані бинти з уривків простирадла вже промокли від крові. Мене завели всередину прозорого боксу зі склопластику й зняли кайданки. Навпроти розташувалися присяжні, я одразу вибрав з них одну жінку й дивився лише їй у вічі.
Троє суддів. Моя адвокатша відразу почала говорити за необхідність випустити мене під домашній арешт у зв’язку з моїм психічним розладом й суїцидальними настроями.
Я скинув куртку й став здирати з рук бинти. Крові полилося дуже багато, я таки сильно порвав собі судини. Я пускав слину й волав: Хелп мі! Хелп мі! Ай дай…ай дай…».
Суддя підхопився на ноги.
— Хелп мі! — благав я жінку-присяжну, якій дивився у вічі.
Адвокатша, побачивши цю виставу, заголосила втричі швидше й трагічніше і показувала на мене рукою.
В очах стало трохи темнішати від нервової перенапруги й втрати крові. Я розумів, що не можна падати, обперся спиною на стіну й все повторював: «Хелп мі! Ай дай…».
Жінка-присяжна знепритомніла. Як я з’ясував потім, основна проблема суду полягала в тому, що домашній арешт був можливий лише для тих, хто мав дім. Я, як Нікос Каріякіс, був власником нерухомості. Проте перед судом я виступав під своїм справжнім українським іменем. Судді довго не розуміли, як з цим бути, проте надмір крові спонукав їх знехтувати тією невідповідністю.
У мій прозорий бокс вкотили амбулаторні носилки, мене поклали на них й одразу приєднали крапельницю. Я закатав очі й вдавав вмираючого. А вони все говорили, моя адвокатша й суддя, я вже не встигав за змістом.
Нарешті мене повезли до виходу з суду. Поруч йшла адвокатша, вона тримала мене за руку. «Це було чудово, — казала вона, — всі розчулилися, судді в шоці. Ви відпущені під домашній арешт. Протягом трьох днів необхідно внести грошову заставу, але, здається мені — я не побачу вас більше».
Я стогнав.
Геть від поліції, від тюрми, від яскраво освітленого суду, у вечірнє місто, у темряву, у волю, до нового життя мене вивозили на санітарній автівці і з крапельницею, вставленою у вену.
Я прикидався непритомним. Двоє санітарів сиділо поруч. Зо два рази ми зупинилися на світлофорах. На третьому, я раптом піднявся, висмикнув голку з руки, прокричав санітарам, що маю бути вдома, бо в мене домашній арешт і вистрибнув на дорогу.
За два дні ми з Аллою Іванівною вилетіли до Ірландії. Я мав угорський паспорт. З Ірландії дісталися Польщі. А звідти — до Києва. У валізі ми щасливо провезли 140 тисяч фунтів.
На паспортному контролі в Бориспільському аеропорті я пред’явив свого справжнього українського паспорта. Там не було відміток вильоту й візи, прикордонник спитав, де я такий взявся. «Так вийшло, брат», — відповів я і дав йому дві п’ятдесятифунтові купюри. За двадцять хвилин я на повні груди вдихнув українську весну!
«Лідер» був перший, з ким я зустрівся наступного дня, бо мав віддати йому гроші за зникнення моєї особи з кримінальної справи. Крім того, я за ним заскучив.
Ми прогулювалися алеями Нового ботанічного саду, подалі від бузкових насаджень, там було не проштовхнутися від спраглих за весною киян. Він з цікавістю слухав за мої пригоди. У п’ятнадцяти кроках за нами пленталися два його охоронці. Раніше вистачало одного. Я спитав за клуб. Він поскаржився на донецьких, які підгрібають під себе країну, і, здається, прикриють клуб раніше, ніж він розраховував. «Вони мають перебільшені уявлення про кількість грошей в нашій системі. Крім того, прагнуть зачистити незрозумілі їм структури перед президентськими виборами. Нас хлопнуть, але нині з подачі американських фондів та інститутів створюється багато громадянських мереж. Мусора поки що не розуміють їхньої небезпеки. Я теж, мабуть, втечу в мережеву неформальність. Зараз підбираю назву. Найлегше вигадувати назви для екстремістських організацій. Тому найдотепніші назви у терористів: „Червоні бригади“, „Партія Аллаха“, „Сяючий шлях“, „Фракції червоної армії“, „Група соціалістичних пацієнтів“ тощо. А от спробуйте гарно назвати млявувату громадянську платформу, тим паче, солідний блок, який претендує на успіх у парламентських виборах.»