— «Союз серпа і колайдера», — запропонував я.
Він зітхнув:
— Ніщо в нинішній політиці не матиме успіху, якщо в назві не буде слова «Ющенко».
— Невже так і не знайшлося нікого, крім цього бухгалтера?
— Нікого й не могло бути. Останні часи надходять. Ми минаємо. В українців був Богдан — загальноєвропейська проблема, зловісна фігура шекспірівського масштабу. Потім Мазепа — улюбленець жінок, персонаж європейської літератури. Згодом Петлюра — фігурант єврейського фольклору. Й нарешті, Ющенко — головний біль Януковича. Все. Це крапка. Принаймні, не більше, ніж крапка. Та й то від того, що менше за крапку не буває.
— З цієї плавної послідовності вибивається Бандера.
— Ну то й що! Кожне гарне узагальнення грунтується на забудькуватості.
— Розраховуйте на мене. Будемо разом захищати демократію, якщо не поталанить надибати бодай щось не таке нудне.
— О, ти об’явився! — почув я крик Дяківського в телефоні. — Підтягуйся на Хрещатик, до міськради.
У трубці було чутно страшенний галас.
— Що там у вас?
— Сам побачиш. Весело!
Коли я під’їхав, сутичка на сходах міськради була у розпалі. Дяківський зі своїми негідниками намагалися штурмувати двері. Вимагали чи то припинення якогось будівництва, чи то приватизації мешканцями якихось гуртожитків.
Їм протистояв натовп найнятих мером штрейкбрехерів (як розповів Дяківський, робітників комунальних служб і трамвайно-тролейбусного депо).
Було повно ментів, які явно співчували штрейкбрехерам. Хлопцям Дяківського доводилося штовхатися на два фронти.
Міліцейський полковник з управління громадської безпеки («Наш старий приятель, Червінський», — кивнув на нього Дяківський) у мегафон закликав припинити безлади й дотримуватися правопорядку. Багатьох бешкетників він знав в обличчя й звертався до них по іменах. «А-а! — кричав він. — А це в нас Семенюк. Стаття 71 Масові безлади. Минулого разу закликав — хто побачить полковника Червінського, плюйте йому в обличчя. Ну, ось я сьогодні тут, і що?»
На моє здивування, Семенюк, якого я пам’ятав по «роботі», яку ми робили для «лідера», підійшов до полковника й таки плюнув йому в обличчя. Полковник на секунду отетерів від такого неконвенціонального нахабства, а Семенюк кинувся тікати. Менти — за ним. Він забіг у двері сусіднього з Радою Центрального універмагу. Ми — я, Дяківський, мєнти — слідом. Я видохся на другому поверсі, а мєнти влаштували гонитву по всій будівлі в стилі бойовиків Джекі Чана. За кілька хвилин вони вполювали хлопця й потягли до бічного виходу збоку вулиці Богдана Хмельницького. Ми з Дяківським загубилися десь усередині й не наздогнали їх.
«Ти йди до виїзду з внутрішнього двору, — скомандував Дяківський, — вони туди підженуть „воронка“, щоб везти до мусарні, а там покалічать. А я побіжу за машиною, щоб заблокувати виїзд».
Я справді знайшов їх в арці виїзду й закричав, що я адвокат, і зараз мені привезуть посвідчення.
Ледь усі встигли віддихатися, прибув «воронок» (занадто швидко). Чому я тут сам? Де решта балбєсів? Семенюка заштовхували туди, а я чіплявся за його одяг й молов усе, що мені спадало на думку, аби затримати їх: «Не грузіть! Зараз сюди їдуть з главку. Він — помічник уповноваженого з прав людини. Де його портфель? Там документи Верховної Ради…».
Нарешті в арку в’їхав на автівці Дяківський й заблокував виїзд. Підтяглися хлопці й ще більше ментів. Усі довго кричали один на одного. З нашого боку справді виявився адвокат (Дяківський тягав його на акції, заради подібних випадків).
Врешті, досягли згоди, що хлопця дадуть забрати, але адвокат поїде разом з ним.
Ми повернулися на Хрещатик. Під мерією було майже порожньо. До Дяківського підрулило двійко недовірливих журналістів з прискіпливими питаннями. Він поважно ніс ахінею в їхні диктофони: