— Ті, хто критикують наш підвал, закидають нам непослідовність, провокативність, несерйозність, немасовість, продажність, співпрацю з вітчизняними чи зарубіжними мусорами, не розуміють, кого саме вони критикують й кому саме вони закидають.
Не варто лісопилці пред’являти відсутність мелодії, а бібліотеку сварити за всеїдність.
Підвал — це творча лабораторія. Вона досліджує смисли, методики, колективне підсвідоме, поведінкові патерни, парадигми і ваші забобони. В той момент, коли ви звинувачуєте нашого лаборанта у співпраці з лабораторною мишою, він досліджує саме вас. Будь-який експеримент — провокація по відношенню до піддослідного, але й до експериментатора також.
Це часто небезпечні й дещо антилюдські експерименти. А як ви хотіли? Істина вбиває. О! знову вибухнула алхімічна колба, потім добрешу…
Він схопив мене під лікоть й потягнув до найближчої кав’ярні.
— Знаєш, — казав він, — за останні місяці методами громадського тиску, ми припинили багато будівництв багатоквартирних будинків в історичній частині міста. Деякі будівельні компанії втратили мільйони доларів. Мені інколи навіть стає страшнувато. Я б за таке вбивав.
Лише одна компанія з усіх принесла гроші, решта терплять, але на переговори не йдуть.
— Принаймні, набуваєш собі прихильників з числа мешканців старих будинків, які рятуєш від ущільнювальної забудови.
— Жодним чином! Вдячність не входить до числа чеснот співвітчизників. Ми добилися приватизації гуртожитків їхніми мешканцями. Люди, які були ніким, завдяки нам, раптом стали власниками нерухомості. Піднялися на десятки тисяч доларів. Гадаєш, хоч одне падло прийшло подякувати? Вони сприйняли це як належне! Остання надія, що задовбемо мера настільки, що він вирішить відкупитися. Проте, марні сподівання, бачиш, платить штрейкбрехерам, а не нам.
— Отака важка рекетирська доля. Світ несправедливий.
— А що твій Юрко-американець?
— Телефонував йому вчора. Ми ще минулого року збиралися до Іраку — шукати під фундаментом Вавилонської вежі ядерну бомбу Саддама. Там уже війна почалася, а ми так і не вибралися. То він пропонує їхати наступного тижня, бо пропустимо найцікавіше.
— Я з вами! — очі Дяківського загорілися. — Завжди хотів зблизька поглянути на американську воєнщину в дії.
— Що тут у політиці? Я два дні посидів в Інтернеті, подивився телевізор, — опозиція дуже слабка. Як вони збираються перемагати?
— У цьому вся штука! Для того, щоб перемогти, опозиція не повинна бути сильною, вона має бути нещасною. Садомазохізм опанував не тільки секс-шопи та жіночі журнали, він становить політичну моду. Штурм президентської Адміністрації — це застаріла естетика 1917 року. Натомість, страждати в наметах від холоду та міліціонерів — це «от кутюр». Таке носять, точніше, з таким носяться в усьому світі. Захід любить нещасних і не любить агресивних.
— Естетика жебрацтва?
— Авжеж! Комуністи поїздили танками по студентах на майдані Тяньаньмень, і капіталізм переміг в Китаї. А якби студенти попалили танки «коктейлем Молотова», то за східною традицією, китайці мали б п’ятдесят років громадянської війни, а не капіталізм.
Євреї збудували власну державу у ворожому середовищі й здобули кілька видатних перемог в арабо-ізраїльських війнах. Сьогодні вони входять у десятку країн з найпотужнішим військовим потенціалом. При цьому мають стійкий імідж страждальців і спромоглися замордувати весь світ комплексом провини перед собою. Жоден європейський політик не може розраховувати на успішну кар’єру, не покаявшись перед нашими братами євреями. До речі, про всяк випадок і я прошу у них вибачення… (Він кивнув комусь за одним із сусідніх столиків).
Вони ніколи не пропагували власних перемог, але завжди маніфестували страждання. Нам є чого повчитися, адже на відміну від євреїв, у нас справді немає перемог.
(Поки він промовляв, я думав за те, як всієї цієї маячні мені не вистачало в Британії!).
Дяківський патриціанським жестом наказав офіціантці принести ще один чайник і продовжував:
— Проте албанці переплюнули всіх. На противагу українцям, вони їдуть в Європу не працювати, а грабувати. Тому вважаються там біженцями. Албанці-чоловіки відзначаються злостивістю та непересічною жорстокістю. Це знають турки, італійці та всі їхні сусіди. Проте албанські жінки настільки талановито плачуть, що саме їх, а не зґвалтованих ними сербів, захищає НАТО. Тільки албанцям в Європі дозволений імперіалізм. Вони будують велику Албанію і одержують за це не натовські ракети на голову, а торби з гуманітаркою.