Межа між жебрацтвом і пограбунком завжди важко вловима. Сьогодні перемогла естетика жебрацтва. Якщо ти любиш успіх і не любиш в’язницю, то мусиш сховати свого ножа в рукаві, зробити жалісне обличчя, а перед телекамерою потрясати рам’ям, а не пістолетом. Гадаю, в часи Другої Світової війни нацисти скоїли злочинів не більше, ніж союзники. Проте тупуватих націонал-соціалістів підвела схильність до старомодної агресивної естетики…
У кишені Дяківського задзвонив телефон. Він поговорив у слухавку, повернувся до мене і задумливо сказав:
— Нашого хлопця вже звозили до суду. Суддя присудив йому стягнення в розмірі 75 гривень. Хочеш плюнути в морду полковнику міліції? Готуй 75 гривень і плюй в своє задоволення!
— Якось усе дуже легко, — здивувався я.
— Авжеж! Не забувай, що ми є підлими наймитами антинародного режиму. Працюємо проти опозиції.
— А мер, якому ви дошкуляєте, хіба не є посіпакою антинародного режиму?
— Мер прагне сидіти на двох стільцях. Окрім того, ігнорує тих добрих хлопців з адміністрації президента, на яких ми зав’язані. Але слухай, якщо в мене є сімсот п’ятдесят гривень, чи можу я обплювати десять полковників?
Дяківський прихопив з собою журналіста з телекамерою з головного провладного телеканалу (заодно прославимося!), й ми вилетіли до Кувейту, через Дубай.
В Ель Кувейті нас мав очікувати Юрко.
Я дивився у вікно на хмари, які скопичувалися у рухомі гори й плинні долини, та уявляв, що ангели ховаються в проміжках між ними й душі праведників — у синіх тінях.
Дяківський позіхав, він не звик підніматися рано, й просторікував за бариг, які летіли з нами в літаку на відпочинок і шопінг в Еміратах.
— Поглянь на них і їхніх тьолок. Вони соціально активні, вони змогли трошки вкрасти, вони інколи ризикували, їх, бувало, відстрілювали в дев’яностих, часом саджали. Ті, хто вижили — люди меткі й активні. Вони приїздять на курорт, в яку-небудь неймовірно красиву країну, і не цікавляться нею. Сидять тижнями біля басейну п’ятизіркового готелю і не виповзають назовні, їх не обходять піраміди чи музеї, їх не тягне поїздити на верблюдах, вийти у відкрите море на вітрильнику. Потім підривається зі своєю дурнуватою дружиною чи коханкою знову на літак і повертається додому, до офісу.
Вони не здатні уявити вищої мети. Їм поталанило — вони прорвалися якимсь чином. Далі вони не підуть, ніколи не зможуть об’єднатися, захистити себе, збитися у зграю тому, що вони потребують нас над собою, які все це зроблять за них, які їх примусять. Москальські бариги потребували Сталіна. Отримали Путіна. Наші потребували лібералізації, отримають бунт.
Я слухав його дзюрчання, але думав за дядька Петра.
Перед вильотом я з’їздив додому, щоб відвідати його у слідчому ізоляторі.
Коли за мною зачинилися залізні двері, серце нервово калатало в грудях — я занадто недавно полишив британську в’язницю.
Завели дядька. Ми обійнялися.
— Я тебе витягну, — сказав я йому, — ще не знаю як, але обов’язково.
— Навряд чи, — відповів він.
Я розповів за себе, поговорили за спільних знайомих, хто де сидить, що Вовчик ссучився в Британії, «і треба тобі було з ним за компанію лізти до того йобаного банку?». Дядько сумно посміхнувся й підвів очі на мене. Я відвернувся. Там щось проглянуло моторошне — чи то смерть, чи то доля, яка завжди подібна на смерть.
— Уся жалюгідність ситуації полягає у тому, що пропускаються нагоди, — казав він (я не одразу второпав, про що йдеться) — Україна могла увірватися в світову політику дешевим коштом, якби скористалася моментом. Коли в американців перед початком війни були зовнішньополітичні труднощі, коли на них свистіла вся Європа і сичала Московія, їм з пропагандистських причин потрібно було розширювати, хоча б формально, антиіракську коаліцію. Україна мала проголосити війну першою, встигнути на пару днів випередити США — нехай би вони до нас приєднувалися і решта прогресивного людства. Кілька рот добровольців потрібно було туди послати — ми б уже сьогодні брали участь у розподілі, а там де не копнеш — всюди нафта.
Польща відрядила 200 чоловік, але не побоялася заявити: «Так, ми члени коаліції і навіть якщо Америка не буде воювати — поляки воюватимуть, як завжди, до поразки». Але ця демагогія дає полякам нафту і участь у світовій політиці.
Україна посилає батальйон й одразу лякається, ми підтримуємо антиіракську коаліцію, але в той самий час ми не є членами коаліції. Ми є ніким.
Треба було брати свою частку у відбудові Іраку і свою роль в історичній драмі.