Зваблива стюардеса роздавала їжу в боксах і питво, за вікном — темно-синє небо й сніжно-білі хмари, попереду — екзотичні пригоди. А дядько, певне, лежить на тюремній койці, читає при тьмяному світлі лампи, захищеної сіткою від вандалізму, або фантазує за долю світу, в який не повернеться ніколи. І кожен новий день для нього — погіршена копія попереднього. Перед розставанням він казав мені:
— Світ швидко змінюється, повертається до вільної гри сил. Оте, що ми мали в післявоєнному часі, — торжество законності, торжество банкірів над польовими командирами, загальну стабільність, яка всіх гнітила — сьогодні, здається, потрошку закінчується. Знецінюються міжнародні інститути. Всі розуміють, що ООН — доходяжна організація, яка невдовзі сконає. Наявні тепер блоки, союзи і вся політична конструкція світу так чи інакше буде ламатися.
Можливо, вона іще більше стабілізується в результаті цих змін, і світ, який будуватиметься на відкритій могутності Сполучених Штатів, буде іще нуднішим. Але кожен отримав шанс. Сміливі, нахабні, всі люди, які не бояться смерті, сьогодні мають шанс. Усе валиться. І це дуже добре.
— Якщо не просеремо революцію, — сказав я, — парламент поміняється місцями з тюрмою. Смотрящий стане спікером, ти очолиш фракцію війни.
— Парламент складається з людей, які хочуть, щоб наш народ жив добре. А я хочу, щоб наш народ жив ліпше за всіх. І це настільки відмінні підходи, що різниця цілком може стати casus belli.
Дядька, який мав принципові розбіжності з парламентом, відвели на парашу. А я подумав, що такі, як він можуть бути лише або при владі, або в тюрмі.
Кувейт — маленька нуднувата монархія, нас там заарештували на цілу ніч за спробу познімати палац еміра, але кувейтяни розпухлі від нафтодоларів («Ламборгіні» — народний автомобіль), на місці Хусейна я б їх теж спробував завоювати, знахабнілих куркулів, які нічим не заслужили своєї нафти.
Юрко казав кувейтському мусору:
— Брате, кожний світогляд є еклектичним, більш того — внутрішньо суперечливим. Бо світ утримує в собі протиріччя. Тому кожен адекватний опис — є суперечливим. Я християнин. Християнська публіцистика милується парадоксами. Можливо, ви чули за ранньохристиянську парадоксію? Християнство — вкрай еклектичне, бо забрало у язичників усе цінне, від грецького філософствування до мітраїстських дат. І слава Богові!
Мусор мовчки пив чай.
До українського підрозділу нас так і не допустили (українське командування й міністерство оборони билося в істериці, щоб ми нічого не побачили), він виявився найбільш засекреченим об’єктом на Близькому Сході. Як згодом з’ясувалося, проникнути до будь-якого американського чи британського фронтового батальйону не становило жодних проблем: хочеш посидіти в БМП — посидь, хочеш сфотографуватися з командиром — будь ласка!
Українських вояків на уазику ми випадково перестріли на набережній Ель Кувейту, вони «стріляли» сигарети.
«Доходяжна» публіка. В обносках, на антикварних машинах 60-х років випуску. Коли я запитав у них: «А не збираються посилати в Ірак?» — переляк був на обличчях цих людей. «Який Ірак? Ні, американці там розберуться самі, не треба нас до Іраку!». Вони не мріють за війну.
Чоловіки вже у віці. Всім у цьому батальйоні переважно за тридцять. Якби вони були молодими жінками, вони працювали б тут проститутками. Їм не поталанило — вони чоловіки. І їм уже за тридцять. Вони некрасиві, недоглянуті, і тому вони змушені вважати себе офіцерами і солдатами, і заробляти менше, ніж повії, але й сміливості у них менше, ніж у повій.
Ми орендували джип й поїхали до кордону. Коли наш фронтовий кореспондент усвідомив, що ми справді рухаємося на фронт, він збунтувався.
— Якщо мене вб’ють, хто годуватиме мою сім’ю? — вигукнув він.
— Ми! — відповіли ми.
— А якщо вас уб’ють?
Ми вже їхали сіро-жовтою неприязною пустелею і я подумав уголос, що журналіст — жертва Хусейна нам не завадила б напочатку, щоб не морочитися в Іраці, це гарна реклама нашому анабазису, а прикопати можна прямо тут.
Але Дяківський дотелефонувався до власника телеканалу й призначив його годувальником сім’ї переляканого загиблого.
Дивовижним чином це заспокоїло нашого бунтівника, надалі він мужньо й ініціативно становив авангард цього загону з чотирьох авантюристів.
Нас завернули зворотньо на першому ж блокпості.
Юрко був обурений: зрозуміло, якби нас не пускали б звідти, але чому нас не пускають туди?
Дяківський зауважив: добре, що в часи Олександра Великого на Сході ще не було системи блокпостів та розвинутої бюрократії, інакше він не дійшов би не те що до Індії, але навіть до Гавгамел.