Ми заїхали на заправку купити води. Худорлявий чоловік у військовій формі заливав бензин у свою автівку. Я підійшов до нього, представився журналістом і спитав поради, як краще дістатися до кордону.
«Їдьте за мною», — сказав він. І ми поїхали за ним, він махав рукою воякам на блокпостах, і нас більше не зупиняли.
На останньому блокпості перед кордоном він помахав нам й повернув убік, а ми рушили в невідоме.
«Це вже Ірак?» — спитав наш кореспондент, коли ми від’їхали кілометри на три.
«Певне, Ірак, — відповів я, — он дим на обрії».
Але то був не Ірак, за кілька хвилин ми під’їхали до кордону — вал п'ять метрів заввишки, під ним — рів і зверху, через кожні сто метрів, великокаліберний кулемет, націлений на Ірак.
Біля проходу крізь вал нам трапився увішаний каністрами, запасними колесами, утиканий антенами джип якоїсь знімальної групи, яка саме поверталася з Іраку.
— А де ваші каністри з бензином? — спитали вони.
— До Іраку зі своїм бензином? — здивувалися ми.
— Не знайдете жодного літру! А де ваші запаски? Доки проїдете 400 км, двічі поміняєте всі колеса. Ви не взяли супутниковий телефон? Іншого зв’язку там нема.
Утім, головна проблема була не у відсутності бензину і гуми, але у відсутності паперу. Тобто дозволу від генерального штабу на проїзд до зони бойових дій. Про це нам повідомив огрядний полковник, що куняв у затінку, який йому запопадливо створювали чисельні підлеглі.
— Нині неділя, — збрехали ми, — генштаб хотів дати нам папірця, але не працює.
— Не брешіть, — відповів полковник, — я сам щойно з генштабу. У нас війна, вихідних нема.
Ми тицяли йому всі папірці, які мали з собою, він здивовано розглядав кирилицю, американський паспорт Юрка, й нарешті, втомившись від наших вигуків сказав: «фак оф, ґоу!».
Ми вскочили в авто й перетнули кордон. За дві хвилини перший камінь полетів нам у вікно. Я чітко пам’ятаю своє враження: ніби хтось витяг кольорову касету зі світового плеєра й вставив чорно-білу.
Багато хто з бібліїстів локалізує Едем П’ятикнижжя на півдні Іраку. Й ми справді опинилися у раю: навколо безліч військових хамерів і автомат з боєкомплектом коштує 5 доларів, а можна сторгуватися і за три.
Рай був дещо зіпсований британськими патрулями — вони стріляли без попередження у кожного цивільного, в кого бачили зброю.
Ми заїхали в Басру, коли там завершувалася зачистка решток іракської армії та спецслужб.
Сподівання на те, що Америка загниває і невдовзі «крякне», тривають уже десь років сто. І сьогодні ми читаємо таке у кожній контрсистемній опозиційній газеті.
Не вірте. Американські і британські солдати нагадують легіонерів часів розквіту Римської імперії. Морські піхотинці з очима римлян — вони впевнені й доброзичливі. Їм не треба нікому нічого доводити — все уже давно доведено. Тому в них немає злості.
Москалі полюбляють розповідати, що американський солдат не здатен воювати, якщо за ним не возять теплу ванну. У мене не склалося такого враження. Якщо потрібно, сплять тижнями в пилюці між колесами своїх автомобілів. Ночують у болоті під танками. І коли конгрес накаже — завоюють весь світ.
Їхня військова могутність незворушна і незворотня. І ми повинні виходити з цього, якщо хочемо створити свій світ. Бо будь-який наш світ так чи інакше буде входити у протиріччя з Москвою, а тоді з Америкою.
Якщо під час «Бурі в пустелі», першої антиіракської кампанії, коаліція ставила перед собою завдання не зазнати втрат, то завдання «Шоку й благоговіння», другої операції, полягало в тому, щоб не завдати зайвих збитків супротивнику.
— Повідомляли, що в Басрі були важкі бої. Щось я не бачу слідів цих важких боїв, — бурмотів Дяківський. — Мільйонне місто. Зруйновано всього п’ять будинків! Адміністративні будівлі спалені, будинок «Хімічного Алі», один корабель, пару ешелонів разом з танками згоріло, — і все. Басра — це смітник, але смітником вона стала при Саддамі, а може ще й при Османі.
Я не уявляю, як послати солдата у вуличні бої і заборонити йому стріляти. Те, що накази були виконані — свідчення дивовижної керованості військ.
Ми вешталися руїнами офісу місцевої спецслужби. Араби ворушили обгорілі меблі, перебирали розсипані скрізь папери, певне, з оперативних справ. Ззаду розбомбленої будівлі примостилася політична в’язниця на вісім невеличких камер. Вісім камер вистачало на те, щоб тримати в покорі велике півторамільйонне місто й усю неблагонадійну шиїтську округу! Я здивувався, але Юрко сказав, що радянський репресивний апарат теж не був занадто чисельним, меншим, ніж нинішній український. Та й по політиці ув’язнювали у шістдесятих-сімдесятих роках небагатьох. Вистачає самої можливості репресій, масові репресії не обов’язкові. Демократія завжди потребує більше мусорів, ніж тоталітаризм.