По вулицях тинялися сотні тисяч людей, їм не було що робити. Звичайний плин життя зупинився.
Вартувало і нам зупинитися, аби розглянути щось, як до нас підходимо кілька чоловіків і дивилися на нас. За дві хвилини, їх було вже сотня. За п’ять — втроє більше і ми опинялися в середині цього тісного натовпу. Вони мовчали, а найближчі легенько торкалися нас ззаду. Це було моторошно. Ми ховалися до автівки й тікали звідти.
Ночували у великому будинку відносно заможного шиїта. За кілька доларів він давав ночівлю й годував журналістів, які зліталися на війну, як мухи на гниле м’ясо.
Крім нас, будинком вешталися чоловіки й жінки в жилетах з написами «Press», з багатьма кишенями, в касках, з ноутбуками, супутниковими телефонами, додатковими антенами, камерами. Юрко теревенив з ними й з хазяїном, а ми з Дяківським вибрали куток й полягали на матрасах. Було безліч вражень, а сил не лишилося зовсім. Ще вранці ми були в розпухлому від нафтодоларів Ель Кувейті, де вуличний натовп складається з мільйонерів. Три дні тому я вештався весняним Києвом. Три тижні тому сидів у британській в’язниці без перспективи вийти. Зараз я в Басрі, на північних околицях якої досі час від часу лунають постріли. Де я буду завтра? Світ чудовий!
Я сказав Дяківському: «Ти помітив наскільки потворні тут усі естетичні спроби? Від цих цементних пропагандистських скульптур вояків різних родів військ, які розставлені вздовж берега річки, обличчям до Ірану, до спроб нашого кмітливого господаря прикрасити цей будинок — усе стане лише краще від пожежі. Пам’ятки, приватні й казенні будівлі, архітектоніка міста, прикраси, вивіски, інтер’єри — все огидне. А в Ель Кувейті — все коштовне і все надзвичайно поганого смаку. Араби — антивізуали».
— Саундтрек теж не дуже, — ліниво відповів Дяківський.
— Гадаю, і пластична, і музична здатності притаманні виключно європейському генію.
— А що притаманне близькосхідному?
— Таємниця. Релігійна потенція, візіонерство — на противагу європейській візуальності.
— Кіплінгіанство. Хто почує заклик Сходу — тому нема спасіння.
— Я, здається, вже почув. Мені подобається війна.
— Це ти ще не бував під мінометним обстрілом.
— То й що?
— Був би в захваті.
— Невже й ми колись в Україні будемо, незважаючи на правила дорожнього руху, кататись на військових хамерах і в своє задоволення стріляти по вікнах районних прокуратур!
— Навряд чи. Надмір гетьманів, катастрофічна нестача отаманів. Колись я гадав, що десь там, у щілинах, серед 50 мільйонів співвітчизників причаїлися здібні і вольові люди, потенційні польові командири. А їх немає! Я займаюся просіюванням і пошуком по цих щілинах багато років і мало можу знайти — майже немає, повір моєму досвіду.
Обмаль людей з римською адміністративною жилкою, здатних організовувати простір навколо себе. «Діти наших начальників будуть начальниками наших дітей». А хамерів з кулеметами не буде.
Тобто, багато кого можна пошикувати в батальйони, намалювати на грудях мішень, як казав Стівенсон, і кинути в атаку. Є ті, які будуть наглядати за своїми співкамерниками і забезпечувати порядок, якщо над ними поставити есесівця. Є носії амбіцій, нема носіїв сенсу.
Безліч потенційних начальників, немає потенційних володарів.
Поруч плюхнувся Юрко. Він почув закінчення промови Дяківського й втрутився: пам’ятаєте, як Лука пише, Христос на Тиверіадському озері каже рибалці Симону: «Закинь сітку», той відповідає: «Ми рибалили тут всю ніч й нічого не зловили…» але, по слову Його, закинули й спіймали стільки, що сітка прорвалася. І жах охопив їх від тої кількості риби.
Ось так і ми кажемо Христу: там нема риби, ми ловили. А Він відповідає — закиньте сітку ще. І жах охопить тебе і всіх, що будуть з тобою, від такого улову, який зловите. Весь секрет у тому, щоб ловити на Христа.
— Алилуя! — вигукнув я. — Не ми знаходимо людей, це Бог їх творить і пробуджує. Як і нас. У наших силах лише не пропускати знаки.
Засинаючи, я думав за те, що ми, українці, сидимо на узбіччі історії. Повз нас проходить черговий Хрестовий похід. Ми можемо плювати в спину Хрестоносцям (така стратегія москалів), а можемо спробувати їх наздогнати. Вони ще не сховалися за обрієм…
Власник будинку знав англійською лише кілька слів, що не заважало йому жваво спілкуватися з нами. Я пояснив, що мені необхідно придбати пістолет. Бо без нього таки страшнувато. Може, мешин ган? Ні, братело, саме пістолет. Маленький. Щоб було не видно, щоб не пристрелив патруль.