За дві години мене відвели до якогось діда через дві вулиці. Будинок замизганий, бідний, але на подвір’ї — пікап сімдесятих років випуску (свідчення заможності). Лівих задніх дверцят не вистачає, але, здається, їздить.
Дід дістав згорток — брудна, колись синя, сорочка — розгорнув, там був АПС. Запасних обойм нема. Я розібрав. Ніби все на місці. Зібрав. Показую жестами, що треба випробувати. Оріджинал! Оріджинал! Ні, треба випробувати. Показую долари. Дід незадоволений. Але ліземо до льоху. Льох величезний! Ледь не більший за будинок згори. Все завалено мотлохом. В око впадають (окремо лежать, здається, сюди принесли нещодавно) дві шаблі, іранського типу, шамшири, одна, ніби зі срібними накладками на піхвах. Може бути, початок XIX століття. Так, до них ми ще повернемося. Я дістаю з сумки пластикову дволітрову пляшку.
Виливаю майже всю воду на підлогу, трохи лишаю. Тримаю горизонтально лівою рукою, обережно, щоб не відстрелити пальці. Приставляю люфу до горловини. Стріляю. Пляшку вириває з руки, але вона забирає відсотків сорок звуку. Хоча в замкненому приміщенні все одно сильно б’є по вухах. Куля вдаряється в стіну. Окей. Хау мач?
Дід дістає папірець, пише: «50». Я обурений. Пишу — «7». Він хитає головою, пише: «45». Поступово папірець вкривається цифрами. Він двічі вдає, що припиняє торгуватися. Загортає пістолет. Я примушую знову розгорнути. Нарешті домовляємося за 15 доларів. Досилаю патрон і ховаю пістолет у наплечник.
Показую, що мене цікавлять шаблі. Де можна взяти?
Тим часом вилазимо з льоху на поверхню. У кімнаті якийсь хлопець. Дивиться на нас. Перемовляється зі старим, йде.
Старий нарешті розуміє, що хочу придбати шаблі. Крутить головою й виштовхує мене.
Юрко потягнув нас зустрічатися з якимсь британським полковником, який виявився нецікавим. Розмовляли на щойно влаштованій базі відділу морської піхоти, над якою майорів великий прапор хрестоносців — біле полотнище з червоним хрестом (четвертий прапор британського флоту).
Я намагався уявити, як подібні міста брали королі й лицарі третього Хрестового походу, і от їхній прапор знову тут.
Юрко між тим затіяв суперечку з Дяківським за українські справи. Він казав, що вільний світ (у його термінології — розширена Європа) бере Ірак морською піхотою, а Україну візьме партією Ющенка. Що ми нарешті повинні капітулювати перед цивілізацією — це єдиний спосіб отримати її.
— Натомість, ви, — казав Юрко Дяківському, — вкрай непорядно продалися старому режиму. Захоплюватися прапором хрестоносців у Басрі й одночасно прислужувати українському Саддаму в Києві — гидко.
Дяківський відповідав: Справа не лише в грошах, причина — у принципах.
Одна з основних пропагандистських тез, яку часто повторює Ющенко і ющенківці: «Ми хочемо жити за законом, а не за поняттями». Вони натякають на те, що прем’єр Янукович (і весь антинародний режим) живе навпаки — за поняттями, а не за законом.
У цій пропаганді є трішки брехні і трішки шкоди. Янукович не живе за поняттями. За поняттями він «мусор». Ющенківці не притримуються закону. Невідомо, якою буде їхня виконавча влада, а їхня судова влада, очевидно, буде «бєзпрєдельною», іще більш безсоромною, ніж нинішня. Ющенківці вже достатньо давно мають переважаючий вплив на Верховний суд і київські суди. Всі вони користуються доцільністю, а не законом. Під час попередніх акцій демократи порушили ряд статей кримінального кодексу, в тому числі й тих, що передбачають важкі покарання. З точки зору «понять», у цьому нема нічого поганого, проте нєфіг «пиздіти» про закон. Кримінальний кодекс у новій редакції був прийнятий недавно. Він утримує ряд ганебних статей, за які майже одноголосно голосували і всі опозиційні фракції. Збиралися застосовувати їх проти нас, вуличних відморозків, а вийшло так, що вони самі підпадають під їхню дію. Зокрема, статті про створення, керівництво і участь у незаконних воєнізованих угрупованнях, блокування роботи адміністративних установ, перешкоджання рухові транспорту, спроби насильницького повалення існуючого ладу, тощо. Не кажучи вже за порушення виборчого законодавства, чого з боку помаранчевих було не менше, ніж з боку синіх. Необхідно наголосити, що ми, християни, сваримо помаранчевих не за порушення кримінального кодексу (бо більшість його статей написані сатаною), а за брехню.
— Сварити політика за брехню — все одно, що сварити його за політику, — заперечив Юрко. Проте Дяківський не давав себе збити: