Выбрать главу

Море справді було чудове, й туристів виявилося мало через війну в Іраці. Всі, дяка Богові й Саддаму, боялися терактів.

Ще ми орендували авто, щоб поганяти пустелею. Надвечір нам трапилася оаза, і ми зупинилися відпочити під пальмами від жорстокого сонця. Коли знову сідали до машини, нас обступила зграйка арабчат — хлопчиків і дівчаток — найстаршому — років десять. Вони жебрали гроші.

Юрко, якому хотілося виглядати very rich man, засвітив перед ними пачку єгипетських фунтів (негідник!) і нічого не дав. Обурені арабчата самоорганізувалися миттєво! Молодші потягли дровиняки, щоб заблокувати колеса, старші побігли за камінням — бити скло і фари машини.

Вражало те, що розподіл функцій відбувся сам собою — в них не було навіть секунди, щоб перекинутися кількома словами.

Ми чудом встигли втекти. І згодом я довго розмірковував над тим, що українським дітям для того, щоб притертися, утворити організовану злочинну групу, розподілити між собою функції і навчитися розуміти один одного без слів, знадобилося б десь із півроку. Там секунда, тут — півроку. — У Західній Європі спільноти теж виникають миттєво, — сказав Юрко. — Доводилося спостерігати, як за півтори доби було організовано загальнонаціональний страйк у Британії. Проте навіть Франція пасує перед Сполученими Штатами. Ще на початку XX століття Макс Вебер відвідав Північну Америку і зауважив, що на відміну від атомізованого європейського, американське суспільство складається не з індивідуумів, а зі спільнот — сект, клубів, товариств, синдикатів, усіх форм об’єднань.

Варто нагадати що Вебер — німець. Усі німці кучкуються по профспілках, стрілецьких братствах, студентських корпораціях тощо. Але порівняно з американцями, навіть німці — атомізовані.

На Заході майже не доводиться витрачати зусиль на організацію й утримання тієї чи іншої спільноти. Варто виставити прапорець, і люді збираються самі. Спрацьовують тонкі механізми расової психології.

У нас ці механізми відсутні, тому найпростіше — найважче.

— Отож бо й воно! — сказав Дяківський. — «Вчитися кучкуватися!» — ось гасло сьогодення. І варто робити це прямо зараз, поки бюрократія не отямилася.

А я згадав, як нещодавно, перед минулорічною втечею з України на одній фірмі познайомився із сімнадцятилітнім хлопчиком. Хороші дитячі очі. Його прислали партнери забрати готівку.

Директор фірми, якому не хотілося віддавати гроші, довго пояснював йому, чим авальований вексель відрізняється від платіжного доручення. «Ви знаєте, — сказало дитя, — я оце слухаю, а мені так хочеться вас ножем ударити».

От за такими малятами наше майбутнє.

Коли я спілкуюся зі співвітчизниками, весь час відчуваю себе таким дитям.

А ви?

* * *

Юрко полетів до Анкари, а ми з Дяківським та оператором повернулися до Києва.

Я розмірковував за дядька, як його витягти, а також за те, чим займатися далі.

Полуничне місто, британська в’язниця і все, що я передумав там, поїздка до Басри — змінили мене. Я відчував, що маю щось зробити для Бога. Вірніше не так — я маю щось віддати, покласти на вівтар. Інакше життя залишиться чим було, але ще більш скуйовдженим. Я ненавидів повторення. Один священник колись казав мені, що в старозавітні часи жертвували найкращу вівцю.

Я хотів віддати найкраще, щоб отримати найважливіше.

Коли ми пройшли паспортний контроль у Бориспільському аеропорті, я подумав: добре, що у верхах смута. Це дає шанс таким простим хлопцям, як я. Потрібно лише не повторити помилок минулого. І символічно, що Істина відкрилася мені там, де Господь відкрився Мойсею — на Синаї. Вона… Раптом я побачив знайоме обличчя — це був Льова! Він тусувався колись у клубі «лідера», ще на самому початку.

— Ти що, разом з ним?! — прошепотів мені Льова й показав очима на Дяківського. — він проти Ющенка!

— Справді? — здивувався я. — А ти що — за?

— Я в команді! В організаційно-креативному відділі. Скоро все зміниться. У Кучми дуже погано зі здоров’ям. Щитоподібна залоза. Вибори будуть на півроку раніше, а може ще скоріше.

— А якщо переможе Янукович?

Льова розсміявся: «У нього жодних шансів. Знаєш, що кажуть американці? Слухай, я зараз пробиваю у штабі одну ідею. Смолоскипний марш! По Хрещатику».

— Льова, це ж якась антисемітська стилістика. Які нафіг смолоскипи!

— Ні, ти нічого не розумієш. Тут мені будуть потрібні твої хлопці, з провінції. Я знаю, в тебе є. Уяви — двадцять тисяч. Зі смолоскипами. По Хрещатику. Крокують в ногу і рухаються далі, на Труханів острів.

— І що там?

— Ну а там… фуршет.