Я насилу розстався з ним. Дяківського зустрічали, він підвіз мене до центру. Так ось, на Синаї я нарешті зрозумів, у чому істина. Я стояв на майдані біля виходу з метро. Перехожі штовхали мене. А я не міг її згадати. Я щойно, перед Льовою, був готовий прийняти, усвідомити і сформулювати її. Тепер сотні думок і спогадів роїлися в моїй голові, а найголовнішої не було.
Я повернувся до Києва. Тут водяться проблеми, тут трапляються гроші, тут бігає Льова, але істин тут не буває. Вони лише по дорозі звідси чи на шляху сюди.
Льова! Щоб ти здох, братело.
Ми прогулювалися з «лідером» доріжками ботанічного саду, милувалися на Видубицький монастир внизу. Він, як завжди вальяжно, не поспішаючи казав:
— У понеділок походив по бутіках. Шукав шахтарську каску Cartier та коногонку Ferre. Не знайшов. Замовляти не став: поки дочекаюся — вийде з моди.
За літо усі, крім Януковича, відпочинуть, and show will go on. Донецьк і Дніпропетровськ воюватимуть за Київ, допоки спатимуть Черкаси.
— До чого тут Черкаси?
— «Маленьке Чикаго на Дніпрі. Місто рекетирів і жінок легкої поведінки», — у вісімдесятих так казав «Голос Америки», і черкащани полюбляли цитувати це визначення. Тамтешні підлітки їздили до Києва знімати кросівки з київських мажорів. Чудовий був час! А трохи згодом достатньо було тупнути ніжкою, і барига сам ніс гроші. А потім все закінчилося. Де тепер Норік? Де Торпеда? Де інші красені? Вони програли класову війну мєнтам. Ментам — все, а нам — ностальгія. Я сам родом із Черкас.
Нам, простим хлопцям, для того, щоб розібратися в ситуації, марно зациклюватися на донецько-дніпропетровських розкладах. Яка муха вкусила Ющенка, що віддасть Москві Янукович, кому повірять у Держдепі? Нас все одно обдурять. Натомість варто взяти пляшку і з’їздити в Черкаси. Там усе стає ясно.
— Що ж там такого ясного, чого не видно в Києві?
— Там мудрість ландшафту. Вона підкаже найголовніше — коли тікати.
— Ви хочете розпустити клуб?
— Такі речі, як наш клуб, не можна розпустити. Їх можна лише накрити. Я зібрав панів засновників, їх дев’ятеро, й чесно повідомив їм, що нас скоро накриють. Вони не хочуть чути. Вони збагатішали за цей час. Вони набули статусу. Вони хочуть, щоб так було завжди. Але, як колись казав мій тренер з боксу, все, що має початок, має кінець. Я хочу піти.
— Вони, мабуть, образяться.
— Вони не образяться, якщо заплатять мені за те, щоб я пішов. У вас є пристойний діловий костюм?
— Десь висить малинова маринарка. Років вісім не одягав.
— Купіть костюм. Темно-сірий. Не дорожчий за півтори тисячі доларів. Й не дешевший. Черевики. За триста. Краватку я підберу сам, ви не впораєтеся. Годинник позичу. Ви маєте скидатися на чиновника-корупціонера, який приховує свої статки. В жодному разі не на баригу! Завтра о чотирнадцятій в офісі.
— Що я мушу робити?
— Мовчати. Солідно. Переконливо. Надійно. Легким кивком підтверджувати мої слова.
— Добре. Але шкода. Клуб — ваше дітище.
— Не смішіть мене. Клуб — це «гріб поваплений» (яскраво фарбована труна). Там, за їхні ж гроші, зібрані люди, які ніколи не зрозуміють кількох простих речей:
Якщо вас поважають, це не від того, що ви поважна людина, але тому, що той має здорову душевну організацію й здатен на таке вишукане й чудове почуття, як повага до ближнього.
Якщо вас захищають, це не значить, що ви щось цінне, це означає, що ваш захисник здатен до самовідданості й мужності, недоступних вам.
Якщо вам дають, то не від того, що ви потребуєте найбільше, а лише тому, що він добросердний.
Якщо вас люблять, це не від того, що ви заслуговуєте на любов, а тому, що той, хто любить, має велике й чисте серце.
Ніколи, ніколи не сприймайте повагу, допомогу, захист і любов, як належне. Це завжди чудо. Ті, хто дають вам, кращі за вас.
Я зовсім не очікував почути це від нього. Та й він, здається, одразу пожалкував, що висловився. Засміявся і сказав: «Друже, ви ще не в тому віці, щоб потребувати розуміння цих речей. Це як таємне знання погоничів волів. Нафіг воно кому потрібне — волів нема».
Він швидко попрощався й пішов.
І два охоронці — за ним.
Наступного ранку я завітав у підвал на Шевченківському провулку й помітив там пожвавлення. Дяківський інструктував двох юнаків і групу з кількох хлопців, яка мала їх страхувати. Наскільки я зрозумів, вони збиралися влаштувати скандал на прес-конференції американського мільярдера Сороса, облити його майонезом.
Сорос тримав фонд «Відродження», який фінансував грантові програми побудови відкритого суспільства, тобто, створення антиурядових мереж. Також, певне, служив розвідувальним потребам, туди текла величезна кількість інформації в заявках на гранти.