— Десять тисяч?
— Так, ми передаємо раз на місяць цю символічну суму. СБУ теж потрібні канцелярські приладдя, чи там нову прослушку закупити. Це традиція. (Я кивнув.)
— Але ж ми лише наступного понеділка оновлюємо касу.
— Так. Як я міг забути? Дасте свої. Потім компенсуєте, ви тепер розпорядник фондів. А в понеділок ми проведемо церемонію представлення. Друже, зустрінетеся завтра о десятій годині на Володимирській, 8, у ресторанчику під центральним офісом СБУ. Обміняйтеся контактами. Вітаю вас! Гадаю незабаром в Уряді звільниться місце віце-прем’єра по силовому блоку, втім, за це, ви розумієте, до чого я, ви порозмовляєте зі своїми кураторами трохи пізніше.
Коли він вийшов, «лідер», потягнувся, повернувся до вікна й сказав:
— Заберете завтра гроші. Тисяча ваша. З усіх сил зберігайте серйозність. Хай двоє чи троє в різних кутках кав’ярні зображують вашу охорону. А (він показав у вікно), он іде наступний претендент на головування.
Розмова з наступним повторилася майже слово в слово. А потім ще сім разів. У мене боліла сідниця, я дивувався витривалості «лідера».
Аби відволіктися, я розглядав літографію на стіні й гадав, чим саме міг привабити «лідера» сюжет смерті Германіка в Антиохії.
З усіх визначних митців найбільшою загадкою для мене є Пуссен. Я бачив доволі багато його робіт на античні теми, всі вони здалися мені нудними за композицією й живописом. Образів там геть нема взагалі. Чим пояснити його неординарну популярність? Адже вона мала місце ще до того, як склалася світова змова французьких мистецтвознавців.
Припускаю, що я не проник у специфічний контекст пуссенізму, хоча тогочасних італійських класицистів (братів Караччі й інших) розуміти навчився.
Я вирішив відверто зізнатися в цьому, навіть не зважаючи на небезпеку наштовхнутися на обструкцію з боку зарозумілих користувачів Інтернету.
Пуссен турбує мене значно більше, ніж, скажімо, Ющенко. Гадаю, наші спроби просочитися у світле майбуття приречені, доки ми не розгадаємо цю загадку.
Натомість, відсутність глибокого проникнення в Ющенка й навіть програш, або ще гірше — виграш, самого Ющенка загрожує нам значно менше.
Нарешті тортура повторенням завершилася. З кожним з новопризначених голів я зустрінуся завтра з інтервалом в півгодини й маю доставити «лідеру» дев’яносто тисяч доларів, з яких дев’ять — мої. Ну хіба ця видатна людина не заслуговує на повагу?
Після Туреччини Юрко злітав до Мюнхена, тоді сів на автобус, дістався до Києва і сказав: «У мене є старовинний приятель, інструктор з вітрильного спорту. Уявляєш, у 1942 році німці відібрали його, ще дитиною, за расовими критеріями, вивезли до Німеччини й включили до програми Лебенсборн.
Там йому й іншим відібраним на окупованих теренах расово чистим дітям давали ідеальне виховання. Але він вижив. Хочу його провідати.»
І ми поїхали до вихованця Лебенсборн на дачу.
Він сидів на кріслі на балконі й задумливо спостерігав, як сусіди та односельці працюють на городах, на які з його балкону відкривалася непогана перспектива.
— Отак може не рухаючись сидіти годинами, — пояснив Юрко. У самого вихованця городу не було, а присадибна ділянка поросла бур’яном. Це мені сподобалося, бо свідчило за філософський склад розуму власника. Він, певне, уявляв себе феодалом, який медитує на сезонні роботи холопів.
— Найголовніше в архітектурі будинку — це вид з вікна, — сказав він, коли спустився до нас.
— І як вам згадується Лебенсборн? — спитав я.
— Це були найкращі роки мого життя, — відповів він. — Коли я згадую Велику Німеччину, якою я її бачив, а я пам’ятаю кожен день мого перебування там, і згадуватиму саме це на смертному одрі, так ось, коли я згадую дас Райх — кожен раз сльози розчулення з’являються на моїх очах.
Він справді замахнув сльозу.
— Ді банен хох! — проспівав Юрко початкові ноти пісні. — Не вір йому, ідеальною Німеччиною — є Сполучені Штати, бо найдосконаліші німці — католики — ще в часи культуркампфу виїхали туди й створили найкращу країну світу всупереч опору білих англосаксонських протестантів. Єдиний недолік той, що німецька мова заборонена в освіті. Якби не це, Америка була б Великою Німеччиною.