Я зрозумів, що саме в ній знайшов Дяківський.
Я знову відвідав дядька у слідчому ізоляторі. Він змарнів. Виглядав гірше, ніж минулого разу. Розповів йому за Ірак, намагався, щоб це було кумедно. Він пожвавішав і сміявся, мов дитина.
Сказав, що в камері спілкується з кримським татарином, активістом їхнього національного руху. Їздив материковою Україною, грабував обмінники.
Дядько спитав його, якщо уряд винесе рішення, а Меджліс винесе протилежне, — кого слухатимуться татари?
— Звісно ж, Меджлісу, — каже.
— Розумієш, як класно! Меджліс кримсько-татарського народу — нелегалізований, незареєстрований, ніким не визнаний. Здається, навіть і не робив спроб узаконитися.
Це не тільки не орган влади, але навіть не громадська організація в юридичному сенсі. Але для них, для цих двохсот тисяч чоловік, безперечним є те, що Меджліс — інстанція вища, ніж українські органи влади в Криму, вища, ніж українські органи влади в Києві і вища, ніж ООН, ОБСЄ і НАТО.
Є Меджліс, а все інше — тимчасові прикрощі, з якими так чи інакше доводиться рахуватися, але про те, щоб слухатися їх — не може бути й мови.
І що? Усі, починаючи від Президента і закінчуючи головою якоїсь там Ялтинської адміністрації, змушені рахуватися з Меджлісом. Вести з ним переговори, ніби він юридично існує. Іти на поступки цьому Меджлісу. І ці кримські татари мають виняткове становище, значно вигідніше, ніж будь-яка інша етнічна чи релігійна група в Україні. Хоча вони — меншість навіть у Криму. Їхній приклад доводить, що це ефективний спосіб поведінки. Нам потрібен меджліс українського народу! Ні, ти послухай, українці мають поводити себе, як меншість, щоб набути більше прав і впливу.
Я нахилився до його вуха й прошепотів: «Ми навряд чи домовимося витягти тебе за гроші. Дуже важко. Треба організовувати втечу. Або з лікарні, якщо тебе вдасться покласти туди на обстеження. Або зі „слідчого експерименту“. Документи ми змайструємо. Я почну готувати цю справу. Ти трохи потерпи».
Він відповів, також пошепки: «Треба організувати так, щоб ти особисто не брав участі у нападі на конвой. Я більше не хочу, щоб ти занадто ризикував».
Я перервав його: «Якщо будеш слухатися, я все організую якнайкраще. Зайвого ризику не буде. Лише проявляй терпіння. Хочеш до трійника? Є можливість доплатити хазяїну за кращу хату».
Він відмовився. Сказав, що в тій, де він зараз, нормальний колектив.
Повертаючись до Києва, я думав, що «організувати якнайкраще» буде — не просто. Потрібно знайти кількох відчайдушних подільників, які не зіллють. Це найважче. Знайти транспорт, зброю, продумати тактику. Не засвітитися при нападі й при підготовці. Можливо, це ще важче, ніж підібрати кадри.
За кадри, треба побалакати з Дяківським. Я завітав до нього наступного дня.
— Ти сам, без своєї кореспондентші? Щось трапилося? Вона захворіла?
— Її призначили редактором новинного блоку на «Плюсах». Вони там складають пул політологів, у яких братимуть коментарі головних подій. Суцільні ідіоти. О, давай в ці ідіоти запишемо тебе! Будеш тричі на тиждень на тридцять-сорок секунд з’являтися в прайм-таймі, інколи кликатимуть на ток-шоу. Я колись зареєстрував Інститут глибинного буріння громадської думки. Десь валяються документи. Будеш нести пургу в якості його директора.
— А що треба казати?
— Банальності. Уникай парадоксів і осягнень. Секретаріат Президента щодня виготовляє список тем, які потребують висвітлення й вказує, як їх трактувати. В цілому притримуйся цих інструкцій. Їх тобі надсилатимуть.
Я пошепотівся з ним за хлопців, яких можна було б залучити до нападу на конвой, якщо до цього дійде. Він сказав, що поговорить попередньо з двома, в яких впевнений, що не здадуть і не розпатякають.
Перший коментар я дав «Плюсам» вже наступного дня. «Ти бачив?» — спитав я Дяківського. Він відповів, що навіть якби й дивився телевізор, ніколи нікому не зізнався б у цьому. Імідж не дозволяє. Але його кореспондентка сказала, що покатить, лише очі бігають. Фіксуй погляд на одній точці — на носі інтерв’юера чи на об’єктиві камери.
Я став відпускати бороду. По-перше, щоб більше скидатися на політолога. По-друге, так на екрані мене важче буде впізнати потерпілим по минулих епізодах моєї творчості.
Десь за два тижні мене запросили на запис ток-шоу. Це відбувалося в «олівці», як його називали кияни, високому будинку-башті над Бабиним Яром. В ньому розташовувалися студії та апаратні кількох телеканалів. На мене й кількох інших учасників при вході очікувала дівчина з листком паперу.