Так стається все. Я не знаю, через що ми переможемо. Я тільки знаю, що через «інакше». І тоді, коли ми намагаємося прийняти ситуацію, яка уже склалася, поняття, які уже склалися, ми зраджуємо це «інакше», ми зраджуємо нашу майбутню велич.
Тоді, коли ми співвідносимо себе з опозицією чи з владою, тоді, коли ми навіть лише вживаємо термінологію, яка тут усталилася, ми прирікаємо себе бути внизу. Ми зраджуємо те «інакше», щодо світу і що над світом. Тобто ми зраджуємо Бога, зрештою.
Вверх, тільки вверх, в «інакше»!
Ми вже їхали далі й скоро перетнули Південний Буг, як на мене, найкрасивішу річку в Україні.
— Треба не пропустити поворот на Платонове, — сказав баризі Дяківський.
Я дивився на хатки, що траплялися праворуч від дороги й уявляв, що там, за вікнами, якісь люди дивляться на нас, на автівки, на життя, яке проноситься повз них. Як це, усе життя прожити в такому будиночку при дорозі?
Майже нікуди не виїзджаючи, сприймати дорогу, як річку? А можливо й батьки й діди цих людей, п’ять поколінь мешкає на цьому самому місці, над ними пролітає історія, а для них лише вічний цикл чотирьох сезонів. Дивляться на нас і думають: «Ви кажете час минає? Час стоїть. Минаєте ви». Не пам’ятаю, хто з селюків сказав це. Втім, двадцяте століття поїздило по них асфальтовим катком. Мабуть цим будиночкам років по п’ятдесять, селу — хіба що втричі більше. Може, вони ще не встигли віддихатися від війн, переселень, колективізацій, голодовок, розпаювань…і їм здається, що вони лишень зупинилися, ще не виспалися. Ось я змінюю міста, жінок, заняття, широти й гадаю, що в цьому сенс. А якщо справжній сенс можливо спіймати лише на хуторі, посеред степу? Сімдесят років дивитися на обрій, на маленький цвинтар, де колись ляжеш, на курей. Свинка хрюка. Кульгавий собака бреше під вечір. Страшно.
Ми повернули з одеської траси праворуч, на порожню дорогу, яка вела нас пагорбами угору-вниз, порослими випаленою сонцем жовтою травою.
Все економічно цікаве в Придністров’ї належало фірмі, яка чомусь називалася «Шериф». Колись її власники починали з монополізації контрабанди, але згодом зайнялися й іншим великим бізнесом. За загальною модою пострадянських олігархів, взяли на утримання місцеву футбольну команду й побудували для неї розкішний тренувальний центр з критим стадіоном, який на тлі тираспольської обшарпаності й незаможності, виглядав, мов величезний космічний апарат інопланетних прибульців.
Власниками «Шерифа» були двоє відставних мусорів — українець та гагауз — та якусь частку, здається, мав син місцевого президента. Ми зустрілися з ними у їхньому головному офісі. Наш барига довго розповідав за особливості бізнесу піратських компактдисків, його навіть слухали з ввічливою цікавістю, поки не було поставлене головне питання — за очікуваний прибуток.
— В доларах — десь мільйони чотири на рік можна мати, — сказав барига.
— Слухай, — сказав гагауз (він був більш говірким і вів розмову). — За чотири мільони на рік, я не дам собі праці навіть перейти до сусіднього кабінету.
На цьому розмову було завершено, й ми поїхали до знайомих Дяківського у Верховній Раді, до спікера, здається. Потім — до ще якихось знайомих, у Бендери, на другому березі Дністра. Юрко пішов вештатися на ринок. Республіка, за моїм поверховим враженням, страшенно нудна. Немов великий радянський колгосп на задвірках світу, на узбіччі часу.
Впровадили б вони тут бодай трохи романтики — перевдягнули б президента на князя, проголосили б феодалізм, проголосували б єрусалимські ассізи замість конституції, огородили б Тираспіль кріпосною стіною з вежами, заборонили б футбол, організували б важку кавалерію. Більше б заробляли на продажі шляхетських гербів, ніж на продукції Рибницького металургійного.
— А коли ми зустрінемося з тими з ким варто? — спитав я Дяківського.
— Мені тут теж набридло, — відповіді він. — Поїхали в Кам’янку.
Ми підібрали Юрка й вирушили на північ. Втім доїхали ми лише до Рибниці й позаяк вже було пізно, зупинилися там й оселилися в страшнуватому готелі, де нічого не змінювалося принаймні з вісімдесятих.
Барига, який весь день був за кермом, ліг спати, а ми зібралися в номері Юрка, відкрили вікна, теревенили, Юрко з Дяківським пили місцевий дефіцитний коньяк «Суворов», яким нас пригостили в «Шерифі».