Юрко казав, що якщо Дяківський і має рацію щодо запозичених якостей і єдиного Джерела, то це Джерело не дзюрчить під каменем в лісі, а швидше нагадує океан. Коли ви проявляєте волю, і здатні мислити — ви це робите тому, що в вас є частка Божественого. Тобто, ви, звертаючись до себе, звертаєтеся до Бога.
Спробуємо зрозуміти це за допомогою метафори, позаяк це єдиний завжди доступний нам спосіб розуміння.
Є океан — Бог. Існують чарки різної форми, в які набрана вода з Океану. Ці чарки — люди.
Процеси в чарці, не ті, які відбуваються в Океані. Хоч там і там вода, але в чарці ви ніколи не побачите тайфуну, Гольфстріму і синіх китів. Коли людина вмирає — чарка розбивається. І вода знову виливається в Океан. Але все одно, те, що в вас є крім форми скла — це те, що зачерпнуто з Океану, з Бога. Ви є чаркою, в якій є кілька мілілітрів Бога. Ви цілком можете уявляти себе в цьому смислі.
На це Дяківський сказав, що, на відміну від Бетмена, Зорро є цілком вигаданим персонажем. Далі ми теревенили за вартості та вартість гвинтівок Ремінгтона, фоном грав телевізор, налаштований на український канал, на новини. Різанули вухо звороти:…незаконна трудова діяльність (незабаром казатимуть за незаконне мучеництво)…незаконне видобування вугілля (не алмазів, вугілля, ніби Англія вісімнадцятого століття)…нелегальні шахтарі (колись таких називали гномами). Все це — хвилина. Все ж таки ми перебуваємо всередині дуже щільного асоціативного потоку, насилу встигаєш впорядковувати світ метафорами. Неділимою одиницею світу є, як ми вже знаємо, зовсім не атом і навіть, як ми підозрюємо, не «фундаментальна частка», але мізансцена. Бог творив суще більше мистецькими, ніж інженерними засобами, як театр, а не лабораторію.
Потім Дяківський ще трохи підпив і заходився згадували старих знайомих з ПМР (нехай буде задоволений ними Аллах!). Також згадав нашого видатного кінорежисера Олександра Муратова. Він якось порадив придністровцям, які боялися раптового румунського наступу (бо не знали, що румуни бояться їхнього), замість того щоб підривати міст через Дністер у Рибниці, перекрити його торбами з піском і поставити кулемета. Ті погодилися, натягли цих торб, Муратов ліг на них і заснув. Прокинувся від того, що пішов дощик, але встати не зміг. Вирішив, що уві сні його зв’язали румунські диверсанти, але незабаром з’ясувалося, що то він приклеївся, бо придністровці обламалися засипати пісок й притягли з цукрозаводу торби з цукром. Його якось відділили й понесли кудись до ванни відмокати.
Гарні були часи, героїчні. Багато наших братів спилося на тій війні, нехай земля їм буде пухом!
Колись Совіти вміли перетворювати подібні епізоди на легенди. Але у 1992 році радянський агітпроп вже крякнув, а путінський ще не вилупився, тому епопею про звитяжну оборону Муратовим Рибницького мосту знаю лише я. Тепер і ви.
— За 45 років до цієї цукрової пригоди, — сказав я. — Мій дід очолював Воронезький інститут цукрової промисловості. Воронеж сильно зруйнувала радянська авіація, тому інститут передислоковували до Ленінграду. Дід змушений був часто їздити між цими двома містами. Якось восени на станції, де робив пересадку, він побачив жінку, яка бігала між пасажирами й просила допомоги — в неї вкрали пальто й продуктові картки. Дід віддав їй своє пальто й поділився картками. Та пообіцяла віддати й записала його адресу. Коли він повернувся додому, бабуся була в розпачі, адже він повірив нахабній шахрайці. Він був невиправним, завжди всім вірив.
Десь за три тижні біля їхнього будинку зупинилося двоє чорних автівок і бабуся зрозуміла, що приїхали арештовувати. З авто вийшла «шахрайка» з дочкою та чоловіком, вони привезли пальто. Чоловік справді виявився поважним чином у МГБ, він подякував, і вони разом пообідали.
За рік чи два діда заарештували. Він потрапив під репресії, верхівка яких відома, як «ленінградська справа». У нього саме трапилося страшне запалення легенів. Коли його волочили коридором обласного управління МГБ, в людині, яка випадково йшла назустріч, він впізнав чоловіка тої жінки, якій він допоміг на станції. Але чоловік удав, що не помітив його. Втім, він зробив так, щоб вони зустрілися на допиті й сам написав за діда всі відповіді у протоколі. Невдовзі дід уже був на свободі.
Я не хочу цим навіяти думку, що доброта має рацію. Багато добрих людей були розстріляні. Рацію має доля. Але доброта вища за долю.
— Що спільного між обороною рибницького мосту, ленінградською справою та нашою спробою налагодити порушення авторського права у промислових масштабах? — сказав Юрко, — Випрасувані, логічно послідовні розважання — неадекватні, вони завжди є зґвалтуванням дійсності. Світ, кожна особистість, нація, її історія складається з подібних мізансцен, поєднаних асоціативно.