Варто відволіктися від численних інтелектуальних спекуляцій щодо життя й узяти його не так, як ми його аналізуємо (предмет аналізу занадто невизначений і мінливий, спробуй затягти його на стіл прозекутора!), але так, як відчуваємо. Зрештою, відчуття і пригоди первинні, аналізуємо ми лише слова, якими все це (завжди приблизно) описуємо. Метафора вмирає, коли перетворюється на визначення, а ми прагнемо живої поезії.
Наступного ранку ми виїхали до Кам’янки. Ландшафт поцікавішав, рівнина змінилася пагорбами, відчувалося, що ми вже в південному Поділлі.
Заїхали на хату до Лісника, як його називав Дяківський. Барига з Юрком залишилися в автівці, а ми з Дяківським і Лісником розмовляли в садочку за будинком.
Лісник мені сподобався — така собі людина вкорінена в ландшафт і в буття. Ми швидко домовилися за все необхідне. Я залишив йому половину грошей за два автомати, пістолет, дві гранати Ф1 і три РГД. Він мав перекинути це через кордон і доставити до Вінниці.
— Я не торгую, — сказав він, — це зі старих запасів.
Дяківський запропонував йому взяти участь у моїй справі. Той сказав, що подумає.
Я залишив йому гроші й фотографії дядька для виготовлення придністровського паспорта. Я знав, що придністровцям не важко було оформлювати собі й москальські паспорти, москва була зацікавлена в збільшенні числа своїх громадян на цих теренах. Але то на майбутнє.
Я був задоволений. Якщо він погодиться допомагати, така доросла людина сильно знадобиться при підготовці.
На зворотньому шляху я не прислухався до розмов, але весь поринув у складання планів організації втечі. Можна спробувати відбити дядька під час виїзду на «слідчий експеримент». Він погодиться вказати на схрон зброї та вибухових речовин, його вивезуть до лісу… але там буде стільки ментів, що якщо їх всіх убити, нас можуть звинуватити в геноциді. Навіть за формальними ознаками, бо мєнт — не професія, мент — національність.
Тоді втеча з лікарні. Треба корумпувати медчастину слідчого ізолятора, аби з нападом якоїсь страшної важкодіагностованої хвороби дядько був переведений до цивільного шпиталю. Доведеться корумпувати також начальника відділення, а може й двох-трьох лікарів, щоб тримали його деякий час і щоб їхній діагноз не протирічив діагнозу тюремного медика. Час буде потрібен на випадок, якщо ми не зможемо напасти в першу ніч. Його охоронятимуть щонайбільше четверо мусорів. Ми обеззброїмо їх, скуємо кайданками й матимо десять-п’ятнадцять, а може, якщо поталанить, і більше хвилин на втечу, доки приїдуть менти з найближчого райвідділу (якась же ж падла їх обов’язково викличе!).
Їхню зброю треба лишити на місці, тоді міліцейські заходи з нашого перехоплення будуть менш інтенсивними. Важливо одразу вискочити в одну з сусідніх областей, вони будуть підняті на перехоплення значно пізніше, ніж наша.
Для контакту з лікарями СІЗО й цивільного шпиталю потрібна людина, яка, по-перше, зможе їх умовити, по-друге, та, фотографію якої не матимуть менти, які проводитимуть розслідування. А вони обов’язково запідозрять лікарів і пресуватимуть їх. Хтось потече. Йому показуватимуть фото всіх, хто має стосунок до дядька. Моє — в першу чергу.
Лісник — людина, яка з першого погляду викликає довіру. Але найголовніше те, що він зникне в своїй Кам’янці одразу по завершенню справи. Якщо він погодиться.
Проте подальше дослідження теми, яке я здійснив по поверненні з Придністров’я, виявило неприємну обставину. Хворі зі слідчого ізолятора перевозилися не аби куди, а до лікарні швидкої допомоги, де з кількох палат була влаштована мінітюрма, з залізними дверима, ґратами на вікнах і вартою. Все лікування здійснювалося там. Було важко симулювати й забезпечити діагностування настільки смертельної хвороби, яка дала б можливість доправити в’язня до цивільної профільної клініки.
Я мав довгу оперативну нараду з Дяківським, де ми дійшли висновку, що треба когось зарання влаштувати на роботу до тієї лікарні швидкої допомоги в якій влаштоване відділення для в’язнів. Дівчину-медсестру? Вона зможе заприятелювати з мусорами й по своїх службових обов’язках мати доступ за залізні двері. Та де її взяти?
У пошуках і приготуваннях минула решта літа. На початку осені об’явився «лідер». Зателефонував.
— Ви полишили печеру? — радісно запитав я.
— Скоріше, повернувся з прощі. Звідки стається чудо, яке створює великі народи, яке спонукає великі успіхи, народжує видатних людей, яке кличе праведників і неймовірних негідників, яке приносить поразки, яким заздрять переможці? Ці дивні речі розкидані на шляху прочанина до Царства Небесного.