Перемогу може дати нам лише Бог. І в пошуках Його ми змушені вистрибувати за межі правил. Виходити з цієї площини. За межі життя. І там ми спотикаємося об чудеса, їх багато за межами, за які потрібно вийти.
— Ви досягли результату, я медитую під цей текст. Можете навіювати мені що завгодно.
— Друже, я очікую на вас у редакції «Столичних новин» на Кловському узвозі.
Очікував він мене в офісі власника, який розташовувався над редакцією. Власник дуже хотів бути подібним на олігарха, але грошей ні на футбольний клуб, ні на телеканал не вистачало, тому він утримував газету.
Вони сиділи на кріслах перед столиком з кавою поставленою прямо на гранки, а мене посадили на диван навпроти.
— За дев’ять місяців, — сказав власник, — з початком виборчої кампанії, я переорієнтую газету на підтримку Ющенка. А до того часу заграватиму з його опонентом — діючим прем’єром, з Януковичем.
— А якщо Ющенко програє? — спитав я.
— Якщо програє, я за тиждень до закінчення другого туру повернуся до Януковича. Я бачив кілька ваших виступів по телебаченню й чув за вас від нашого спільного друга (він шанобливо подивився на «лідера»), тому в мене до вас дві пропозиці. Перша — постійна колонка на другій шпальті. Друга — пов’язана ось з чим. На Атлантичному узбережжі Африки є чарівна країна — Ліберія. Природа — як на рекламі «Баунті». Алмазні копальні (туди ми не ліземо), уранові родовища, золото й ліс. Там, як належить, була громадянська війна, на щастя, перемогла демократія, новий президент з’їв вуха попередника й утвердив законність. Я йому подарував позолочений АК. Він мене вважає своїм другом.
Туди треба заходити одразу серйозною бригадою, брати під охорону золоті родовища й лісозаготівлі. Збереш команду, чоловік у триста?
— Хоч на завтра!
Я одразу уявив, як ми на іржавому пароплаві причалюємо до ліберійського берега, і я на чолі роти лучників заганяю рабів на копальні. Що може бути романтичніше?
«Лідер» посміхався. Ми попрощалися й пішли.
— Яка приємна людина! — поділився я своїм захватом.
— Сидів за вбивство. На зоні був попкарем, — відповів «лідер», — за Африку — не бери до голови. Свистить. Але слухай, незабаром вся країна поїде мізками на Ющенку. Я вже відчуваю феромони масового психозу. Якщо ми ще не здатні атакою легкої кавалерії увірватися в історію, будемо визискувати істерику. Коротше, час від часу для симулятивних протестних акцій мені буде потрібна масовка й тямущий актив. Це не так романтично, як Африка, натомість, потім у нас буде за що з’їздити до Африки.
— Ви! — сказала вона, — ви безчесна й продажна людина!
Вона була в групі пікетувальників Генеральної прокуратури. Впізнала в мені зловорожого політолога з телебачення. На ній був червоний плащ і руде волосся — явні знаки того, що зустріч не випадкова.
За годину в кав’ярні я пояснював їй: «Нагорі тісно. У нас багато свободи, поки ми — ніхто. Це як космонавт, коли хоче піднятися вище всіх у космос, погоджується жити в бляшанці. Будь-яка тюремна камера в Лук’янівській в’язниці в сто разів комфортніша, ніж його корабель.
Чим вище в небо, тим більше обмежень. Тим більше самозречення. Тим менше можливостей, насправді.
Або твоя аудиторія — сотня чоловік, і ти можеш говорити все, що тобі заманеться, або, якщо ти хочеш вийти на аудиторію десять мільйонів — зважай на інтереси тих, хто тебе виводить. Ти можеш шепотіти деякі речі, вставляючи між рядками. Що вибрати — можливість спілкуватися з десятьма мільйонами, говорячи мало, чи говорити все, але мало кому? Я зрештою думаю, що потрібно робити і те, і те».
Вона сказала, що все це — лайно. Вона вірила в Ющенка, тому десь тиждень пішов на те, щоб вона повірила мені й три тижні на те, щоб закохалася.
Я збрехав їй, що одружений. Було непотрібно, щоб нас бачили разом, особливо міліцейські камери. Її звали Леся. Я відчув у ній здібності. Вона закінчила педінститут. Я переконав її піти на курси медсестер. Ми їздили до лісу стріляти з пістолета (вона була в захваті), я викладав їй основи конспірації (з власного кримінального досвіду), вона натхненно готувалася в революціонерки. Наприкінці листопада я розказав їй за дядька (збрехав, що він політв’язень), й вона погодилася, щоб я влаштував її до нашої обласної лікарні швидкої допомоги.
Я дорого заплатив за паспорт для неї на інше ім’я та за фальшивий диплом про середню медичну освіту.