Ми свистіли, а ви не танцювали. Ми співали сумних пісень, а ви не плакали і підло хотіли розрахунків за газ.
Конструктивним, зв’язуючим елементом в СНД є українці. Вони стануть тими, хто закопає ваші амбіції.
Ви тут кожен згадуєте за свою бабцю з Чернігова чи за дідуся з Конотопу, ви роздмухуєте антиукраїнську істерію, але шукаєте в собі українське коріння. Ось вам надра національної підсвідомості.
Для позбавлення невротичних явищ пацієнту необхідно усвідомити правду в тій редакції, яку пропоную я.
На нас, націонал-фрейдистах, лежить місія всіх врятувати. Всі вже готові. Проте електрошок потрібний нині, поки Москва не оговталася від демократизації. Союз Києва з кавказькими повстанцями, припинення воєнно-технічного співробітництва з москалями, мобілізація армії — і в Москві вишикуються кілометрові черги записуватися в українці. Першим буде Путін…
Ота кримська потвора, яка мені найбільше не сподобалася, відпустив на мою адресу кілька нечемних зауважень після того, як у мене забрали мікрофона.
По завершенню ефіру я вийшов скоріше за всіх. Було вже темно. Будка охорони зі шлагбаумом стояла при в’їзді, далеко звідси. Автомобільна стоянка перед телецентром не освітлювалася. Я сів до машини й, не вмикаючи двигуна, став чекати. З бардачка витяг балаклаву. Під’їздили й від’їздили автівки. Он вийшов Табачник. Ще кілька учасників телемосту. Роз’їхалися. А ось і наш клієнт, отой кримчанин.
З кимось ще хвилину розмовляв біля виходу, тоді попрощався й пішов до машини. Я виліз зі своєї й попрямував до нього. Одягнув балаклаву. Дяка Богові, темно. Він відкривав дверцята «Шкоди». Почав обертатися на мої кроки, але я встиг прихопити передпліччям його горло, рванув на себе, тоді зробив «гільйотинку» й придушив уже на землі. За секунд десять він знепритомнів. Я поглянув навколо — ніби все тихо. Витяг у нього гаманець з внутрішньої кишені (здається, нічого вражаючого, але хай буде), тоді кілька разів каблуком вдарив у голову й повернувся до своєї машини. Скинув балаклаву. Це дурня — так ризикувати. Але дуже кортіло.
Дорогою додому я згадав, як колись давно мені довелося побувати в «Охотному ряду» — величезному торгівельному комплексі біля Кремля. Чотири поверхи під землю, фонтани, прозорі ліфти-розкіш, якої, як тоді мені здавалося, не буває і в Парижі. Я дивився на все це і думав: «Якщо нам не вдасться врятувати ерефію від подальшого розпаду, то нашим святим обов’язком перед братами-москалями буде дорватися сюди раніше, ніж дорвуться чеченці». Чеченці, на жаль, встигли перед нами.
Незабаром конфлікт навколо Тузли вщух (Москва ще не встигла набратися нафтодоларів і нахабства), Дяківський повернувся. Повернувся і Юрко й повідомив, що злітає на тиждень до Грузії, а звідти — повернеться до Америки.
— Коли знову до нас?
— Наступної осені, прилечу на вибори.
— Гадаєш, буде щось цікаве?
— Впевнений. Поглянь, у 2001 — революція в Сербії. 2003 — у Грузії. Обидві революції дуже подібні: громадянські мережі, технології ненасильницького саботажу, великий вплив на події західних посольств тощо. Але справа не у змовах і технологіях. Хоч як би вам не хотілося бути ближчими до північної Європи, до Скандинавії, звідки варяги, до Литви, до Польщі, з якою вас, на жаль, так багато поєднує, але геополітичний, й глибше — психополітичний, археополітичний сенс України в тому, що вона — міст між Балканами й Кавказом. Ви значно більше — балканокавказці, ніж ляхолитвини. Ви в резонансі з Балканами й Кавказом. Те, що сталося там, станеться й у вас.
Тому мене трохи турбують ваші з Дяківським антиющенківські екзерсиси. Чого ти хочеш? Куди йдеш?
— Не знаю. Просто йду. Сам інколи думаю — куди? А тоді припиняю. Знаєш, Тевтонський орден просувався на північ, бо шукав Гіперборею, казкову країну на Полюсі. А там не було жодної Гіпербореї. Шукали Гіперборею — утворили Прусію — Германську імперію — Третій рейх.
Геракліт казав, що уві сні — ми кожний у своєму окремому місці. А в бодрствуванні — в одному спільному.
У нас у кожного своя Гіперборея. І позаяк вона у кожного своя, напевне можна сказати, що її там не існує. Там щось значно більше, ніж Гіперборея. Те, що не вміщується у наші сонні уявлення, — спільне, світле, широке місце бодрствування.
Я відвіз його до аеропорту й поїхав побачитися з Лесею, яка вже три тижні працювала в лікарні швидкої допомоги, куди незабаром мали доставити дядька Петра.
Вона зняла квартиру, куди я міг приїздити для конспіративних побачень.
— Як ти?
— Дуже сумую за тобою.
— Ти якась бліда.