— Усе нормально. Вдається перевести дядька?
— Так. Тюремний лікар уже заковтнув гроші. Наприкінці місяця переведуть до тебе. А ну припиняй сумувати! Сядь до мене на коліна.
— А ми поїдемо постріляти?
— Сонечко, коли все закінчиться, ми стрілятимемо, скільки хочеш і в кого захочеш. Уже скоро. Ми все зробимо на Новий рік, у ніч з тридцять першого на перше. Це буде найромантичніша новорічна ніч у твоєму житті.
— Я кохаю тебе так сильно, що ти навіть не можеш собі уявити.
— Я ще сильніше.
— Це не можливо. Чому ти досі в сорочці?
— Намалюй мені план відділення для в’язнів.
— Уранці…
Уночі вона розповідала про життя лікарні. Їй доводилося робити неприємну роботу, виносити судна за хворими в’язнями, ще гидкіше їй було загравати з мєнтами («вони гірші за кримінальних, п’ють і весь час прагнуть схопити і треба сміятися»). «Ще заввідділення запрошує на побачення, обіцяє перевести мене від кримінальних на чистішу роботу. Я не люблю виду крові. Але вже звикла. Розкажи мені щось».
Це означало, що я маю розповідати, як ми будемо жити разом і які на нас очікують карколомні та веселі пригоди. Я спіймав себе на тому, що мені подобається фантазувати на цю тему. Я не казав їй, що насправді, принаймні перший час після справи, ми не зможемо бути разом. Мене обкладуть мєнти — я буду перший, кого вони смикатимуть. Алібі має бути залізобетонне. Лесю найкраще буде сховати бодай місяці на три разом з дядьком у Придністров’ї. Хоча тамтешні менти співпрацюють з нашими.
Під ранок вона лежала на мені й засинала. А я перебирав у голові всі нюанси підготовки — документи, автівку, ще одну легальну автівку, бо треба буде розділитися — за кілька годин після нападу я вже маю бути в Києві й веселитися з якоюсь пізньою компанією, а Лісник з дядьком та Лесею рано-вранці будуть перетинати придністровський кордон. Уявляв, як ми входимо до тюремного відділення, як кладемо на підлогу конвой. Якщо дядько буде не єдиним пацієнтом, можна забрати ще й другого. Це зіб’є з пантелику слідство. Проте куди його потім? Прикопати? Ні, обійдемося дядьком. Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас, грішних!
Після католицького Різдва дядька Петра перевезли до лікарні швидкої допомоги. Все йшло за планом. Тридцятого грудня Лісник маякнув мені, що висунувся з Придністров’я на місце. Вранці тридцять першого я зустрівся з Семенюком і Ромчиком — хлопцями, яких порадив мені Дяківський, і які допомагали мені в підготовці акції. Семенюк ховав автівку й займався документами на неї.
— Машина доїде? — спитав я.
— Машина класна! Навіть шкода буде потім спалювати.
У дівчини Ромчика зберігалася наша зброя. Ромчик сказав: «Я не поїду з вами».
— Ти що?! — вигукнув Семенюк.
— Я не готовий. Я все принесу, куди скажете, але на справу не піду. Не готовий.
Це була майже катастрофа. Нас лише троє, і це дуже мало. Ментів, яких нам доведеться обеззброїти, теж буде мінімум троє. А в нас одна людина має лишатися в машині.
— Ромчик принаймні не здасть? — спитав я Семенюка.
— Ні, точно не здасть. Він просто злякався. Мабуть, його дівка на нього вплинула, щось відчула.
— Знайома ситуація.
Виходу не було. Доведеться діяти втрьох.
Увечері я завіз свою автівку до автомайстерні й залишив там. Майстри підтвердять, що бачили мене в Києві, ще й напідпитку, не дуже дієздатного (я вдавав п’яного). О двадцять першій я виголосив тост у ресторані, де гуляла знайома компанія з «Транснафти», й ми з Семенюком погнали по харківській трасі. Я спеціально мав купюрами по сто гривень, для мусорів, якщо зупинять. На повороті на Решетилівку ми підібрали Лісника. Свою автівку він залишив тут-таки. Й звідси, якщо все буде добре, вони з дядьком й Лесею поженуть на Дніпродзержинськ й далі, вбік Придністров’я, а я з Семенюком — на Київ.
— Халати не забули? — спитав Лісник.
— Нічого не забули, — відповів я. — Але нас лише троє. Те, що я мав йому заплатити, розділю між вами.
Ми під’їхали до лікарні з тилу, між гаражами о 00.40. Дуже зручне місце, яке я намітив зарання. Нас було не видно з вулиці. По місту запускали феєрверки, вештатися компанії, але тут було тихо.
Я вийшов з машини. Мені на шию кинулася Леся — вона вже чекала.
— Я все зробила, — сказала вона. — Домовилася з цими, з ментами, що зайду до них після дванадцятої відмічати.
— Кохаю тебе, — прошепотів я. — Дядько в якій палаті?
— У першій наліво. Пам’ятаєш, я тобі малювала?
— Так. Зрозумів.
Семенюк відкрив багажник й діставав звідти білі халати, гумові рукавички й медичні маски. Лісник вставив ріжок в АКМС й дослав набій, поклав до медичної сумки. Я вкрутив запали у дві гранати, сховав у кишенях, теж взяв автомат, а Семенюку дав ПМ й скотч.