— А мені? — запитала Леся.
— Сонечко, щойно вони відкриють й ми завалимо, ти одразу виходь і йди до машини. Чекай нас тут, треба щоб при машині хтось був. Ми загубили одну людину. Не сперечайся, так треба.
Я перевірив, чи нічого не забули. Тоді сказав: «Помолимось!».
Усі перехрестилися, й ми рушили. Леся завела нас із бічного входу, який вона зарання залишила відчиненим. Ми зайшли, перечекали в предбаннику — хтось проходив — тоді посунули до тюремного відділення. Десь з другого поверху долунали вигуки й сміх — чергова зміна святкувала Новий рік.
Ось залізні двері. Ми приготували збою, зняли запобіжники. Стали один за одним, так щоб у вічко зсередини було видно лише Лесю. За нею я, за мною Лісник, за ним Семенюк. Я торкнувся її плеча. Вона натисла кнопку дзвінка.
— Це я! — крикнула вона в двері. — Ви що там усі, вже напилися?
Двері відчинилися, й ми увірвалися всередину! «На землю!» — заволав я й, відсунувши Лесю, прицілився в обличчя мєнту, який відчиняв. З-за моєї спини праворуч вирвався Лісник й підскочив до двох ментів, які сиділи за столом, заставленим бухлом й наїдками на газетах. Вони отетеріли. Семенюк закрив двері, й Лісник вистрілив у стіну між ними. «На землю!» Вони впали. Повалився й той, у кого цілився я. «Візьми їхню зброю!» — скомандував я Семенюку, й тут з зліва, з коридорчика, де двері до палат, пролунали постріли. Я відчув, як близько пролетіла куля, повернув туди автомат й став стріляти сам. Четвертий мєнт (таки був четвертий!) застрибнув в двері палати. Ми стали так, щоб він не міг обстріляти нас, й щоб ми могли підстрелити його, якщо він спробує висунутися.
— Кидай гранату в двері, — прошепотів Лісник, — вони незачинені.
— Не можна, там дядько, — відповів я. Й тут я побачив, що Леся, яка не вибігла, як я їй наказував раніше, осідає на підлогу. Я підхопив її й одразу побачив куди влучила куля — у верхню частину грудей. Вона дивилася на мене й ніби як усміхалася кінчиками вуст.
— Все, — сказав я, — уходимо.
Я передав автомат Семенюку, а одну гранату Лісникові — «Кинеш їм, коли вийдемо».
Підхопив на руки Лесю, потім на плече, й ми вибігли. Лісник кинув гранату й зачинив двері. Ми побігли до виходу (почули вибух) й до машини.
«Почекай, тут же ж лікарня, — схопився я, — треба її до реанімації!».
Лісник поклав пальці до її шиї: «Вже не треба. Поклади її тут». Я поклав її на сніг. Світло ліхтаря відбликувало в її очах. Мертвих… «Швидше!» — гукав Лісник. Я знову підняв її й добіг до автівки. Посадив її на заднє сидіння. Поруч з нею Семенюк. Сам сів за кермо, Лісник поруч, й рвонув на виїзд. Ментів на КП не було, певне, святкували. По алярму їх ще не встигли підняти. Ми їхали й їхали.
— Що робитимемо з нею? — спитав Семенюк.
Я не знав. Звернув на бічну, до лісу. Тоді на підмерзлу грунтовку, до річки, де я раніше планував притопити зброю і все, що залишиться зайвого. Тут у річку заходила труба з теплими викидами, й вода не замерзала.
Зупинилися на березі. Семенюк обгортав халатами автомати й кидав їх у воду. Я виніс Лесю під світло «габаритів», її очі були так само відкриті, й вона все ще ніби усміхалася. Дитяче обличчя. І тут я заплакав. Сів на сніг і взяв її руку.
— Їдемо, їдемо, — сказав Лісник, — вставай, треба валити чимшвидше.
Він знайшов у багажнику щось важке, домкрат, здається, й подав мені. Я прив’язав до неї скотчем, підняв її, зайшов по пояс до річки й навіть не відчув холоду. І відпустив їі під воду. Лісник уже сидів за кермом. Я сів поруч і ми поїхали.
Наступні місяці було дуже погано. Як ніколи. Я пробував пити, і мені було гидко. А ще я не міг молитися. Я весь час думав за неї. Дитяче личко з величезними мертвими очима. Вона безтямно вірила кожній моїй брехні. І я використав їі кохання і її ідеали, і її віру, і її життя. Вона те все віддавала, а я використовував. Користувався. Я ж знав, що навіть у разі успіху, її життя буде зламане. Скільки б їй довелося ховатися по норах? Що б там з нею стало?
Часом мені хотілося, щоб там, у лікарні, вбили мене! Я згадував усі наші розмови, голос, дотики, тільки її живі очі не міг згадати, лише мертві, під ліхтарем.
Мене кілька разів допитували. Дяківський і його кореспондента підтверджували моє алібі. Менти всі залишилися живі, але всі поранені. Потім я відключився від усіх й майже не виходив з хати. Бісилася Алла Іванівна, я не хотів її бачити. Дяківський інколи намагався мене кудись витягти. Не хотілося.
Минуло більше трьох місяців.