У середині квітня зателефонував «лідер», він виходив на зв’язок і раніше, я навіть якось з ним зустрівся ще в лютому, але попросив його не чіпати мене. Я чомусь спросоння взяв трубку. Він сказав: «Мені потрібна ваша допомога, під’їдьте зараз на Берківці, на цвинтар». І він перервав розмову.
Щось, певне, трапилося. Я поїхав. Кинув машину біля воріт. Він чекав мене на центральній алеї цвинтаря. Світило чистеньке квітневе сонце. Своїм звичайним млявим жестом він відіслав охоронців і попросив мене прогулятися з ним.
— 1 вирішив я зазирнути у нетрі народної душі, — сказав він. — Виявилося, що її не так легко відшукати. Проявитися в політиці їй заважає гніт антинародного режиму. В телебаченні її стискають іноземні формати. В Інтернеті — швидше побачиш колективне підсвідоме, проте душа — не тотожна підсвідомому і відрізняється тим самим, чим пісня відрізняється від невротичного марення. Попса запозичена, фольклор законсервований, але є місце, де ми повертаємося до себе, — цвинтар!
Ми носимо маски і граємо навіть наодинці з собою. Проте маски падають у прикордонні, там ми справжні. Істинного себе не побачиш на сонці, лише в тіні смерті.
Погляньмо на надгробки більш-менш заможних людей, які дозволяють собі не користуватися пропонованим стандартом (він промовляв голосом гіда). Це чиста творчість, не обтяжена запозиченнями. Коли багатій будує віллу, він бере західні каталоги й вкрадені проекти. Одягається він у Мілані. Але на цвинтарі його душа роздягається. В Європі цвинтарна мода геть інша.
Наші сучасні цвинтарі — музеї потворного. Під надгробками лежать мертві тіла, але дизайн надгробків свідчить за мертві смаки тих, хто ще не ліг. На цвинтарях Румунії — милий примітив. Поляки мавпують минуле. Українці лякають майбуття. Саме за майбуття треба замислюватися над могилами.
Коли Шпеєр з Гітлером проектували архітектуру Рейху, вони намагалися врахувати також вигляд руїн, на які колись перетворяться їхні витвори. Рештки Рейхсканцелярії мали бути величними.
Наші нинішні музеї наповнені надгробками й поховальним інвентарем. Намогильні пам’ятки й трофеї гробокопателів формують у нас відчуття прекрасного, уявлення за минулу «золоту добу». Коли майбутні археологи досліджуватимуть знайдені тут, на Берківцях, вироби з житомирського граніту, вони вирішать, що на початку доби української навали, українці ще не були європейцями.
Адже характерною ознакою європейців є пластична здатність. Пластичний геній значно менш притаманний іншим культурам. У європейців він всеосяжний. Особливо антиестетичними є всі семітські культури, а також персидські й тюркські. Майже повна нездатність до витворення прекрасних речей і звуків дивовижним чином не перешкоджає їм мати визначні досягнення у поезії.
Несподівано, тут на цвинтарі, я раптом відчув полегшення. Я ніби повернувся на два роки зворотньо, в безтурботність. Коли всі були на волі, і вона була жива, бо я ще не знав її. Чи це його голос гіпнотизував мене, чи весна, чи те, що він торкнувся моєї естетської хвороби, не знаю, я знову відчув інтерес до слів, до думок, до вражень, до життя. Він казав далі:
— Українська нація є музично обдарованою. Натомість постійний азійський тиск, який вона повсякчас відчувала, перешкодив їй проявитися у візуальних мистецтвах (адже співати у проміжках між боями або по дорозі на каторгу ще можливо, а вже створювати скульптурні композиції — важкувато).
Чи не єдиним нашим генієм у царині візуального лишається Довженко. Всі інші, пов’язані з Україною, видатні митці, мають німецькі прізвища: Пінзель, який блискуче завершив добу бароко, Тотлебен, який перетворив фортифікацію на справжнє мистецтво, себто остаточно звільнив її від практичної функції.
Але я під впливом його голосу вже замислився за витоки цього свята огидності, яке ми бачили навкруги. Я опинився у своїй тарілці.
— Українська душа була жорстоко спотворена радянською владою, — сказав я. — Радянський стиль існує. Він швидко подолав ранній футуризм і конструктивізм (як занадто фашистські) й далі еволюціонував від «ассиро-вавилонської могутності» (термін радянських мистецтвознавців 1930-50-х років) до пізнього соц-арту, який досяг досконалої потворності у монументальних композиціях, присвячених воїнам-визволителям, що їх розмножували до останніх днів існування режиму.
Радянські мистецтвознавці мали рацію: це ассіро-вавилонські, халдейські, монгольські архетипи. Орда — здійснений монголами й тюрками китайсько-персидський синтез. У мистецтві він проявлявся в «гей-славянскіх» будівлях останніх Романових, у Бессарабському Леніні, у «кльопаній матері» на Печерських схилах, у цвинтарній естетиці сучасних українців, в архітектурі ерпецешних молитовень. Утім, воно скрізь вилазить (я розійшовся).