З другого боку, наша деградація вписується в світовий мейнстрім. Світ обирає потворне. Це занадто розлога й спокуслива тема, щоб докладно розкривати її на ходу, тож я наголошу лише ось на чому: колись люди любили миле й милувалися переважно красивим, а будували те, що подобається. Міста принаймні не дратували мешканців. Фламандці й голанці, як видно з пейзажів і ведут XVI–XVII століть, милувалися посполитими фехтверковими будиночками. Нас і нині не дратують руїни навіть господарських будівель римлян і використовувані ними матеріали. У XX столітті огидне стало предметом масового вжитку.
Винайдення бетону колись прикрасило давньоримські міста. Винайдення залізобетону спотворило італійські. І всі інші. Втім, так і має бути в останні часи.
«Лідер» кивав головою, ніби заохочував мене. Ми саме проходили повз кількох цвинтарних робітників — копачів могил, які сидячи грілися на сонечку. Він раптом підійшов і звернувся до них:
— Браття й сестри, сядьте прямо. Тричі глибоко вдихніть й повільно видихніть. Бодай на десяток хвилин утримайтеся від низькоякісного спиртного й продумайте заповіт (колись же ж треба це зробити!). Перший пункт у ньому має бути такий: «Нащадки, в жодному разі не самовиражайтеся на моїй могилі. Поставте там простий березовий хрест (не з березозамінника, в крайньому разі — зробіть цю березу з сосни), а на нього повісьте солдатський шолом, в якому я захищав останні рубежі краси від азійських орд мистецтвознавців, концептуалістів, кліпмейкерів і субпідрядників ритуальних служб!».
Вони дивилися на нього перелякано. Я вперше після тієї ночі сміявся.
— Я не питаю, що з вами трапилося, — сказав «лідер», — навіть, якби ви захотіли розповісти, я не любитель слухати сповіді. Але сповідь вам конче потрібна.
Ми сиділи на лавці й спостерігали, як у тридцяти метрах від нас двоє копачів розпочинають новий ряд могил.
Він продовжив: «Коли болить живіт — треба до туалету. Без введення їжі ми можемо жити місяць. Без виведення — не протягнемо й тижня. Коли болить душа, треба йти до сповіді. Ми накопичуємо всередині безліч огидного. Висповідання так само необхідне, як випорожнення. Те, що ви робите з собою, негігієнічно. На кордоні Київської й Житомирської областей, якщо звернути праворуч й проїхати… Я зараз намалюю як, бо словами пояснити важко, там є занедбаний хутір. Колись один священник, виведений за штат, прихопив з собою якогось дніпропетрівського наркомана (той дуже багато заборгував, могли прибити) й приїхав на болота, в той депресивний хутір. Побудували халупу, стали молитися, збирати ще алкоголіків, наркоманів, якось їх реабілітовувати. Нині там релігійна громада. Хутір — уже немов Амстердам. Прориті канали, осушені болота, збудовані фундаментальні теплиці, корпуси — окремо для чоловіків, окремо для жінок, колишні наркомани збирають з іржавих деталей трактори й вантажівки, натхненно моляться й забезпечують себе власною працею („Щось воно за описом занадто нагадує моє полуничне місто“, — подумав я). Є церква. Її розписує дочка священника разом з дівчинкою, яку колись з саркомою привезли сюди, щоб померла по-людськи (з онколікарні виписали, як „відмовницю“, так їх називають, коли вже нічого не допоможе, вже помирає, й лікарі відмовляються далі тримати в лікарні). Якось відмолили. Нічого, бігає, сміється. Малює добре. Додому не повертайтеся, прямо звідси з’їздіть, посповідайтеся. Я його попереджу, щоправда там погано ловить телефон».
І я поїхав. Притопив по Житомирський трасі. За Бузовою зупинили мєнти. 50 гривень. Незабаром звернув праворуч по схемі, намальований «лідером» на зворотньому боці листівки «Ющенко — так!». Спочатку села, потім ліс, кущі, знову ліс, бетонка, ще звернув ліворуч й по краю хутора-до поселення християнської громади. Невелика церква, двоповерхові будівлі, викопане озерце, далі справді виднілися канали. Не огороджене стіною, але брама навіщось була. Біля брами кілька дешевих й дві-три вартісних автівки, автобус. Я кинув машину поруч й зайшов у браму.
За довгим, поставленим прямо на дворі столом, на лавках сиділо зо три десятки дітей, якісь жінки годували їх величезним пирогом й напували червоним компотом — на столі кілька трьохлітрових банок. Діти перекрикувалися з жінками, сміялися й бешкетували, як звичайні діти, але вони були незвичайні. У третини були милиці, вивернуті калічні ніжки, я помітив кількох церебральників, одна дівчинка — в інвалідному візочку, присунутому до торця столу.