— Ці всі діти тут живуть? — спитав я в однієї з жінок.
— Ні, — відповіла вона, — вони з дитячого будинку для сиріт-інвалідів. Їх привозять до нас двічі на тиждень. Ми з ними молимося, граємося й підгодовуємо їх. Там у них скрутно. Ще одягаємо, нам сюди в подяку привозять для них платтячка хороші.
— А де е-е… священник? — спитав я.
— Отець Макарій? В церкві, служить, — вона показала рукою.
Я увійшов до церкви й зупинився в дверях — вона була переповнена. Стало спекотно, я зняв куртку, огрядний червонолиций панотець натхненно правив вечірню. Він був вкритий потом й відчувалося, що години служби є щоразу кульмінаційними годинами його життя, він ніби жив словами молитов. У половині присутніх вгадувалися приїжджі — хтось з навколишніх сіл, он той — певне, з житомирського начальства щось відмолює, барига середнього рівня, його жінка поруч, діти. Служба тривала неймовірно довго. Я спочатку був захоплений спостереженням, потім боліли ноги, потім я увійшов в транс й слова молитов віддавалися в моїй голові, немов у резонаторі.
Я молився за панотцем (давно не робив цього) й піт, який стікав з мого лоба, змішувався зі сльозами.
Він освятив відро води й став кропити присутніх, щедро, не шкодуючи, кожного окремо. «Як звуть?» — закричав він мені. Я назвався. Він вилив мені на голову, за пазуху й на спину піввідра, промовляючи: «В Ім’я Отця і Сина і Святого Духа!».
Нарешті служба завершилася. Всі цілували ікону й підходили під благословіння. Я підійшов останнім, послався на «лідера» й сказав, що хочу сповідатися.
— Він телефонував, — відповів Макарій, — пізно вже, ходім вечеряти, завтра посповідаєшся, після вранішньої служби. Переночуй у нас.
Я хотів заперечити, але подумав: куди поспішати? Куди їхати? Чим інше місце краще, ніж це?
Мені знайшли ліжко в будівлі для чоловіків, на першому поверсі. Крім мене, в кімнаті ночували ще двоє. Вони перекинулися між собою лише кількома словами про якусь «крильчатку», я так зрозумів, щось у двигуні трактора. Запропонували спільно з ними помолитися перед сном, після чого вимкнули світло. Мені було видно вікно й краєчок місяця крізь нього. Я думав за те, як усе несподівано. Якісь нові люди, нові обставини, нові події увірвалися в моє життя, Доля явно знову бере його в роботу.
Після ранкової служби ми з панотцем вийшли з церкви. Поруч з нею на коротких бетонних стовпах, на рівні людського зросту, висів великий дзвін.
— Тут усі стають під нього, — сказав він і підштовхнув мене. Отець дзвоном явно пишався. Я пригнувся й засунув під дзвін голову. Макарій обережно, щоб не задіти мене, розхитав важкого «язика» й вдарив ним. Дзвінке гудіння зо всіх боків увірвалося в мою голову. Він ударив ще раз. Почекав, поки звук стихне, й витяг мене. «Добре», — сказав він задоволено.
Ми обійшли озерце й сіли на вкопану над ним лавку.
«Розповідай, — сказав він, — кайся». Я мовчав. Тоді він сказав: «А давай я тобі розкажу. Уявляєш, в мене був бізнес з „Енергоатомом“. Добрий. Я вмів викрутити. І так, серйозно підгулював. Нормально жив. Жінка, дочка вже доросла. І жінка (інколи ходила до церкви, я — ніколи) все пиляє, чогось, каже, давай повінчаємося, давай повінчаємося. Може, боялася, що буде криза середнього віку, і я її кину, на молодій одружуся? Я ж підгулював. А якось так набухався, насвинячив, щось її сильно образив. Потім, щоб трохи залагодити, кажу — ну, ходім вінчатися. Й пішли ми до монастиря. В нас був недалеко. До речі, це не дуже правильно, що вінчають у монастирях. Монастир — для тих, хто пішов від життя. Хто вмер для світу. Туди треба приносити відспівувати. Майже мертві нехай ховають мерців. Але ми пішли.
Я кажу попові (такий був, старенький) — вінчай давай. Він каже — добре, що ви вирішили, наважилися, тільки спершу треба ж причаститися, сповідатися. Я йому: ну, давай, причащай. А він: треба добу поститися перед причастям. А вам, мабуть, не менше, ніж три. Я ледь не посварився з ним.
Він не поступається, такий негідник. Жінка в розпачі — все кінчено. Ну добре — кажу. Прийду за три дні. Мені після загулу було так кепсько, що триденний піст — було зовсім неважко. Й без того нічого не лізло. Приходимо до церкви, ще жінка, теща. Іду я до нього сповідатися. Й, уявляєш! — тут мене накриває! Коротше, отямлююся я, як згодом дізнався, хвилин за сорок! Відчуваю, що я весь у сльозах й несамовито волаю на всю церкву. Перелякана теща поруч, тримає за руку, священник з єпітрахіллю. І це весь час той я ридав і волав. Якось вони мене заспокоїли, вивели. Потім повінчалися. Але так Господь мене взяв. Сам узяв, попри мою волю. І за деякий час закінчив я семінарію заочно, у автокефалістів. З ними тоді зійшовся. Рукопоклали мене у священники. Став дуже близьким з митрополитом Мефодієм, предстоятелем нашим. Я багато тоді справ вирішував для церкви, зв’язки ж ще великі лишалися, в уряді та в інших місцях. Мефодій тягав мене з собою до всякого офіціозу, церкву представляти. І так мені нудно стало. Я ж усе це раніше вже відбував. Кажу Мефодію — більше не можу. Хочу просто служити десь у селі літургію. Він, на диво, зрозумів, але став мене умовляти прийняти чернецтво, щоб зробити з мене єпископа. Каже — треба щоб бодай один тямущий єпископ поруч зі мною був. Я подумав, подумав і згодився. Жінка забезпечена. Дочка доросла. Що заважає? Певний час не міг жінці сказати, а тоді наважився. Їду оце додому, щоб їй же ж повідомити. Заходжу, ще не встигаю сказати, а вона — у нас новина! — Яка? — Я вагітна. Я так і сів. Це — явний знак. Не бути мені епіскопом. Й таке полегшення відчув! Мефодій розсердився. Гадає, що це я навмисне так влаштував. Вивів мене за штат. Я потинявся, потинявся й приїхав сюди. Тут моя жінка, дочки — доросла й мала, мої алкоголіки колишні, наркомани. Й цей час, що я тут, на болотах, — найщасливіші роки мої. Я кожну хвилину дякую Богові. Він вів мене. Й я вірю, що йтиму за ним до самої смерті. Давай я молитимуся коротко, а ти кажи — амінь!».