Ми стали на коліна й гаряче помолилися. Тоді я сповідався йому в усьому. Це було дуже довго, він терпляче слухав й іноді переривав молитвою й просив, щоб я казав — амінь. З моїх очей лилися сльози, я не хотів завершувати. Нарешті, він відпустив мені гріхи й дозволив пожити тут ще кілька днів, допомагати йому на службі.
Це було моїм другим народженням.
Я не хотів від’їздити, але він перестав звертати на мене увагу, а на четвертий день вигнав. Сказав, що я впадаю в небезпечне клікушество.
Перед поворотом на Житомирську трасу я зупинив машину й довго сидів і дивився на дерева з маленькими яскраво-зеленими листочками і слухав весінніх пташок.
У червні почала розкручуватися виборча кампанія. Це обіцяло прибутки, але я шукав сенсу. Двері підвалу на Шевченківському провулку раптом розчинилися й звідти, відштовхнувши мене, вибігло півтора десятки хлопців, вони пронеслися вбік Хрещатика.
Я спустився вниз. Дяківський розпитував юнака, якому оглядав руку й дівчину з розбитою грубою. Хлопець був блідий і ледь не втрачав свідомість від болю. «Рука зламана, — виніс вердикт Дяківський, — і що, ви нікого не впізнали, зовсім незнайомі?».
— Вони несподівано наскочили, — відповіла дівчина, — ми хіба що хвилин десять, як почали роздавати листівки. Одразу стали бити, все повиривали з рук.
— Вони, мабуть, з нацальянсу, — тихо промовив хлопець, — там неподалік їхній штаб.
Дяківський гукнув когось у глибинах підвалу й наказав відвезти постраждалого до шпиталю, накласти гіпс.
За деякий час з Хрещатика повернулися хлопці, які раніше ледь не збили мене з ніг при вході. Старший сказав: нікого нема, мабуть одразу втекли. Треба робити засідку. Когось з малих знову поставимо на агітацію. Якщо на них стрибнуть, тут ми їх і поламаємо.
— То чого ви стоїте? — сказав Дяківський. — Валіться.
Він приліг на диван.
— Весело стає? — спитав я.
— Отож! — відповів він. — Ми ж по-старосвітськи звикли поділяти співвітчизників на козаків і свинопасів. І все тих свинопасів лаяли, зневажали. Проте… скажу я тобі, перебувати в суспільстві активних свинопасів — ще те задоволення.
— А може дарма ми так на того бухгалтера наїжджаємо? Янукович — он більше змоскалізований і взагалі, «бандитам — тюрми» і все таке…
— Тебе цікавлять Ющенко й Янукович?
— А тебе хіба ні? Ти береш участь в антиющенківській кампанії.
— Бо Ющенко не платить. Я кондотьєр. Хто вже нині пам’ятає, проти кого воював Гаттамелата. А пам’ятником захоплюються усі, хто бодай трохи цікавиться мистецтвом. Я тобі скажу так, наші далекі предки у XIII столітті тут у Києві вели непримиренну боротьбу за добробут проти свавілля князівської адміністрації. За цілком зрозумілі речі, за які й справді потрібно було воювати: за чистоту вулиць, за те, щоб працював водогін, за те, щоб не крали намісники, за зменшення комунальних платежів. А потім прийшли монголи і все спалили. І те, що здавалося таким важливим, — перестало існувати.
Ми у подібній ситуації нині. Ми боремося за речі, які зникнуть. Ми воюємо проти негараздів, які незабаром згорять.
Усі наші дріб’язкові проблеми, імена, які нас оточують, політики, усі ці симпатичні й несимпатичні люди, все, чим переймаємося щодня, що бачимо по телевізору — все згорить. І на згарище прийдуть зовсім інші люди, проблеми і сюжети, до яких ми, як завжди, будемо не готові.