Якимсь новітнім монголам, за яких ніхто не здогадується, можливо, потрібен лише невеличкий детонатор у кілька десятків чоловік. Кілька ідей, кілька текстів — і все тут вибухне. І гостре усвідомлення того, що наближається катастрофа, — не повинно нас деморалізувати, але загострити наш зір.
— А якщо не прийдуть монголи?
— Це есемески від коханих, бува, не приходять, а монголи прийдуть неуникненно. Вся наша історія міжкатастрофічна — від світової війни до геноциду й далі наступна світова війна, закінчення якої означає лише те, що незабаром черговий геноцид.
— Добре, те, чим ти займаєшся, не важливе, а чим переймаються всі інші — незначуще. Тоді в чому сенс твого підвалу?
— Ми тут творимо найважливіше. Себе!
— І що в нас більш унікального, ніж є в Ющенку? Що ми робимо не точно так само, як він?
— Друже, всі все роблять однаково. Відрізняються лише мрії. Протягом усієї історії люди сідали на коней, брали зброю в руки, збиралися в армії і їздили воювати. Але ті, хто в 1793 році сідали на коней, збиралися в армію і йшли воювати, мали нові спонукаючі мотиви, прапор, і гасла. І саме ці дріб’язки — колір прапора і кілька слів гасел — змінили світ.
Христос, коли ходив по землі, робив рівно те саме, що робили тисячі різноманітних учителів і проповідників до нього. Він навіть народився в ту саму дату, що й Мітра, у той самий спосіб — від Діви, воскрес, як Осирис, і Мати, оплакувала його, мов Ізида Осириса.
Але присутність у цій неунікальній історії мало ким поміченої, важковловимої Речі — Духа Святого, походження Якого важко з’ясувати найкращим теологам, таки спасло невдячне людство.
Ми прагнемо нового, небаченого і нечуваного, але говоримо слова, які майже не будуть відрізнятися від тих, які говорили до нас і які говорять інші; так само ходимо з одного кінця Києва в другий. Так само стаємо біля чиїхось дверей і стукаємо, поки не відчинять, так само просимо, допоки не дадуть. І так само б’ємо, як били до нас, і стріляємо, як стріляли до нас. І молимося тими самими словами, якими моляться уже дві тисячі років. І ми можемо зробити небачені і нечувані речі тільки в тому випадку, якщо роблячи те саме, молитися будемо про інше.
Загриміли вхідні двері, й зі страшним гаміром до підвалу ввалилися хлопці, які повернулися з засідки. Вони були радісні й збуджені — полювання було вдалим. Вони кричали: «Ці гниди попалися! Одразу з’явилися, кинулися на наших малих й тут ми з усіх боків, усім влупили ще й порозбивали молотками коліна, вже не стрибатимуть!».
Дяківський задоволено посміхався. Хтось приніс чаю, печива для всіх і він продовжував уже не лише для мене, але й для мисливців:
— Що МИ маємо пропагувати? — постійно питають. Що ми можемо пропагувати, крім Ісуса Христа? Що ж тут нового? Нічого нового, але… все нове. Тому що коли ВОНИ говорять «Ісус Христос» — то мають на увазі ніщо. Вони уявляють собі занудне моралізаторство. Коли вони приймають Тіло Господнє під час причастя, то хочуть, щоб воно було солодке і не застрягало в зубах.
Ми говоримо значно більш категоричні речі, ніж вони. Бо ми говоримо про СЕБЕ.
Свого часу в Польші була створена профспілка «Солідарність». У назві утримувалася вся програма і вся суть діяльності. «Ми проти режиму і за солідарність», — сказали ці люди, бо насильству держави можна протиставити тільки солідарність. Вони дуже швидко повалили режим, між іншим.
Коли агітував Мухаммад, він агітував за СЕБЕ. За те, що Бог один, і я — Його пророк. «Ви маєте вірити, що я — Його пророк», казав він тим людям, які ні у що вірити не хотіли. Чому вони пішли за ним? Чому люди пішли за «Солідарністю»? Чому люди завжди ішли за тими, хто пропагував СЕБЕ, хто пропагував СВОЄ ім’я?
Ті, хто йшли за соціалізмом, найчастіше не читали Маркса. І всі революційні марксисти, які зробили Жовтневу революцію, озброєні робітники і матроси, не знали, що таке соціалізм. Вони ішли за СЛОВОМ. Ішли за словом, бо бачили перед собою кілька десятків людей, які вірили в це слово понад усе. Вони хотіли просто іти за вірою, за здатністю цих кількох десятків людей вірити. Тому що людина хоче вірити. І людина, яким би скептиком вона не була, хоче знати, що поряд є люди, які вірять. На відміну від нього, на відміну від нас усіх, таких розумних і таких скептиків. Кожна людина спрагла.
Серце, яке не вірить — все одно, що шлунок, який не перетравлює. Серце голодне.
Ми можемо запропонувати цьому світові тільки віру. За що ми маємо боротися? За НАС. Де вихід? У НАС. Яка мета? МИ і Царство Небесне так, як його розуміємо МИ. У нас більше нічого немає нового. Христос говорив про Царство Небесне, і люди пішли на мученицьку смерть заради Царства Небесного, про яке не мали жодного уявлення. Ніде не написано, як там насправді.