Вираз його очей неможливо було прочитати.
— Програма сподобалася.
— Гадаю, для нашої приймальної комісії це неабиякий раціональний аргумент.
Мені бракувало склянки з водою. У кімнаті стало спекотно, у горлі пересохло, а віскі лишало жахливий присмак, хоча саме віскі якраз виявилося непоганим. Насправді воно було добрим, просто в мене все ще тривало похмілля, я не їв цілий день, і мене вмить стало нудити.
У двері стукнули один раз, а потім аж загрюкотіли. Не кажучи ані слова, Чарльз допив своє віскі до дна й відступив на кухню, а Камілла рушила відчиняти двері.
Навіть крізь шпарину ледь прочинених дверей я помітив блиск дрібних круглих окулярів. Прозвучало лунке «привіт» хором, і ось вони ввійшли: Генрі, Банні, що тримав паперовий пакет з універмагу, та величний у своєму довгому чорному пальті Френсіс — він, у рукавичках, тримав за шийку пляшку шампанського. Зайшовши останнім, він нахилився поцілувати Каміллу — не в щоку, а в губи, — гучно та смачно при цьому причмокнувши.
— Привіт, серденько, — промовив він. — Ми так вдало помилилися. Я приніс шампань, а Банні прителіпався зі стаутом, тож можна буде забабахати «чорно-рудий» коктейль. Що в нас сьогодні на вечерю?
Я підвівся.
На якусь частку секунди всі замовкли. А потім Банні тицьнув свій паперовий пакет Генрі й підійшов потиснути мені руку:
— Ну-ну. Тільки погляньте, це ж мій співучасник злочину! — проказав він. — То ти не проти ще раз потрапезувати разом, еге ж?
Він поплескав мене по спині й заторохтів. Мене кинуло в жар, стало млосно. Мій погляд бігав по кімнаті. Френсіс говорив до Камілли. Генрі, усе ще біля дверей, ледве кивнув мені й майже непомітно всміхнувся.
— Пробач, — сказав я Банні, — я відійду на хвилинку.
Кухня, до якої я втік, навіювала думки про будинок старої людини, її червоний лінолеум геть зачовгали ногами, а двері (згідно з духом усього помешкання) вели на дах. Я налив собі склянку води з-під крана і вдув її за один ковток — як воно буває в таких випадках, надто швидко й надто багато. Чарльз біля відкритої духовки штрикав виделкою в баранячі реберця.
У шостому класі мені довелося побувати на екскурсії по м’ясокомбінату, і з того часу від м’ясних продуктів я переважно крутив носом; запах баранини мене не спокусив би й у набагато ліпших обставинах, а враховуючи мій нинішній стан, він узагалі здавався особливо відразливим. Двері на дах підпирав кухонний стілець, і з-за проіржавілого дверного полотна свистів протяг. Я ще раз наповнив склянку й підійшов до дверей ближче. «Вдихай глибоко, — думав я, — свіже повітря — це твій шанс…» Чарльз опік палець, вилаявся і грюкнув кришкою духовки. І, здається, не очікував побачити мене тут, у себе за спиною.
— О, привітулі, — промовив він. — Щось сталося? Тобі освіжити чарку?
— Ні, дякую.
Він зазирнув у мій посуд.
— Що тут у тебе? Джин? Де ти його викопав?
На кухню зайшов Генрі.
— У вас не знайдеться таблетки аспірину?
— Ось тут. Тобі налити чого-небудь?
Генрі вкинув пару пігулок у жменю, дістав ще кілька загадкових капсул із кишені й запив усе це склянкою віскі, яку йому запропонував Чарльз. Пляшечку з аспірином він залишив на буфеті, то я крадькома спробував і собі витрусити пару штук. Але це не пройшло повз увагу Генрі.
— Тобі зле? — по-доброму поцікавився він.
— Та просто голова розболілася, — відповів я йому.
— Сподіваюся, вона ж хоч не мучить тебе регулярно?
— Що? — встряв у розмову Чарльз. — Тут усі занедужали?
— Чому тут усі зібралися? — ображено озвався до нас із коридору лункий голос Банні. — Коли ми вже сядемо їсти?
— Зажди, Бане, ще хвилинка.
Коркоран неквапом зайшов на кухню й зазирнув через плече Чарльза, розглядаючи тацю з реберцями, які той тільки-но зняв із ґратки.
— Здається, вже готові, — промовив він, потягся по крихітний шматочок, узяв його за кісточку й заходився обгризати.
— Банні, не треба, я тебе прошу, — проказав Чарльз. — А то решті потім не вистачить.
— Ви ж мене голодом морите, — з повним ротом проплямкав Банні. — Я аж заслаб.
— То погризеш після всіх кісточки, — грубо відказав йому Генрі.
— Стули пащеку.
— Бане, справді, ну хоч хвилинку почекай, га? — не здавався Чарльз.