Він сів на дерев’яну лаву і замовк, похиливши голову й опустивши руки, і в його млявому тілі було більше меланхолії, ніж у будь-якій з бачених мною картин дійсности чи мистецтва. Я підійшов, і став, спершись на вівтар, і дивився на нього, не знаючи, що й казати, і тут я звернув увагу на його чорний наглухо застебнений сюртук, коротко стрижене волосся та голену маківку — його голова берегла пам’ять про його священницькі амбіції, і збагнув, що то католицизм настиг його під час запаморочення, яке він зве філософією, а ще я звернув увагу на його померклі очі та землисте лице і зрозумів, що філософії цій тільки і вдалось, що втримати його на краю прірви, — і мене сповнив болючий жаль.
— Можливо, — вів далі він, — що ангели, чиї серця — це тіні Божественного Серця, а тіла створені з Божественної Премудрости, можуть перенестись туди, куди завжди прагнуть, силою жаги до божественного екстазу, безсмертного вогню, тобто у пристрасті, у надії, у бажанні, у мріях, але ми, чиї серця щомиті гинуть, а тіла тануть, мов зітхання, мусимо схилятись і коритись!
Я підійшов до нього ближче і сказав:
— Молитва і покаяння зроблять тебе таким самим, як інші.
— Ні, ні, — відповів він, — я не з тих, за кого вмер Христос, і тому мушу переховуватись. У мене проказа, яку не зцілити навіть вічності. Я пізнав цілість, то як мені знову повірити, що частина — це цілість? Я погубив свою душу, бо поглянув на світ очима ангелів.
Зненацька я побачив, чи то мені привиділося, що у приміщенні темніє і напівпрозорі постаті, вбрані у пурпур, здіймають у сріблистих руках напівпрозорі смолоскипи і схиляються над Овеном Агерном, а ще побачив, чи то мені привиділось, як зі смолоскипів стікають мовби краплі гарячої смоли й від полум’я валить густий пурпуровий дим, ніби то куриться ладан, і обволікає нас. Овен Агерн, якому пощастило більше, ніж мені, лише наполовину посвяченому в Орден Алхімічної Троянди, і якого, можливо, захищала його велика побожність, знову поринув у меланхолію та знеохоту і нічого з цього не бачив, але в мене тремтіли коліна, адже вбрані у пурпур постаті ставали щомиті чіткішими й мені вже чулося шипіння смоли на смолоскипах. Схоже, мене вони не бачили, бо погляди їхні були звернені на Овена Агерна, і час до часу мені чулось, як вони зітхають, наче журяться через його журбу, і ось я почув слова, з яких зрозумів лише те, що вони журливі й мелодійні, ніби то безсмертні говорять з безсмертними. Тоді одна з постатей змахнула смолоскипом — і всі смолоскипи сколихнулись, і на мить мені здалося, що це якийсь великий вогненний птах змахнув крилами, і тут долинув, ніби здаля, крик:
— Він навіть ангелів своїх звинуватив у безумі, а вони теж схиляються і коряться, але долучи своє серце до наших сердець, які створені з божественного екстазу, і своє тіло — до наших тіл, які створені з божественної премудрости!
І, почувши цей крик, я збагнув, що Орден Алхімічної Троянди — несьогосвітній і досі розшукує на цій землі душі, що їх міг би вловити у свою мерехтливу сіть, а коли всі лики повернулись до мене і я побачив лагідні очі та безтрепетні повіки, то мене охопив жах і я подумав, що члени ордену ось-ось метнуть у мене смолоскипи й усе, що мені дороге, все, що пов’язує мене з духовним і суспільним порядком, згорить, а душа моя залишиться нагою і тремтячою на вітрі, що дме із засвітів та з-над зірок, і тоді приглушений голос прокричав:
— Чому ти тікаєш від наших смолоскипів, зроблених з тих дерев, під якими Христос ридав у Гетсиманському саду? Чому ти тікаєш від наших смолоскипів, зроблених із тієї запашної деревини, що розсúпалась у світі на прах і потрапила до нас, які ще за давніх-давен створили її силою свого подиху?
Прийшов я до тями і трохи осмілів лише тоді, коли втік з того будинку і його двері зачинилися за мною, а у вуха мої увірвався гомін вулиці, й відтоді я не наважувався проходити повз дім Овена Агерна, хоча й вірю, що його віднесли до якоїсь далекої країни духи, що ім’я їм — легіон, і трон їхній стоїть десь у безодні, а Агерн сліпо їм кориться.