— О, так, мадам Франсіне. Я◦також рада, що вас знайшла, бо я така заклопотана… — Вона морщила носа так, наче клопоти зле пахли. — Я◦хочу вас попросити… Тобто мадам Бошамп подумала, що, може, ви будете вільні в неділю увечері.
— Таж певно, — сказала я. — Що я можу робити в неділю по тому, як піду до меси? На хвильку зайду до Гюстава і…
— Так, звісно, — сказала мадам Розе. — Якщо ви вільні в неділю, то я би хотіла, щоб ви мені допомогли по дому. У нас буде торжество.
— Торжество? Вітаю вас, мадам Розе.
Але здається, мадам Розе це не сподобалося, бо нараз вона встала.
— Ви допомагатимете на кухні, роботи там буде багато. Якщо зможете прийти о сьомій, мій дворецький пояснить вам все, що треба.
— Певна річ, мадам Розе.
— Ось моя адреса, — сказала мадам Розе і дала мені картку кремового кольору. П’ятсот франків вас влаштують?
— П’ятсот франків.
— Скажімо, шістсот. Опівночі ви будете вільні і встигнете на останнє метро. Мадам Бошамп сказала, що вам можна довіряти.
— О, мадам Розе!
Коли вона пішла, я мало не розреготалася, подумавши, що ледве не запропонувала їй горнятко чаю (треба було б пошукати якесь ненадщерблене). Іноді я не здаю собі справу про те, з ким говорю. Лише коли йду у дім якоїсь пані, то стримуюсь і розмовляю, як служниця. Мабуть, це тому, що у себе вдома я не є нічиєю служницею, або тому, що мені здається, що я досі живу в нашому флігелі на три кімнати, як тоді, коли ми з Жоржем працювали на фабриці і не знали нужди. Либонь, через те, що сварю бідного Мінуша, який цюняє під плитою, мені здається, що я також пані, як мадам Розе.
Коли я вже збиралась зайти у дім, у мене мало не зісковзнув з ноги черевик. Я◦відразу ж сказала: «Цур нас та й далі од нас!» — і натисла на дзвінок.
Вийшов пан із сивими бакенбардами, як у театрі, і сказав, щоб я зайшла. То було величезне помешкання, де пахло восковою мастикою. Пан із бакенбардами був дворецьким, і від нього пахло росним ладаном.
— Нарешті, — сказав він і притьмом повів мене коридором до службових кімнат. — Наступного разу дзвоніть у ліві двері.
— Мадам Розе нічого мені не сказала.
— Та де ж пані думатиме про такі речі. Алісо, це мадам Франсіне. Дайте їй фартух.
Аліса відвела мене в свою кімнату за кухнею (і то якою кухнею!) і дала мені занадто великий фартух. Схоже, Мадам Розе доручила їй пояснити мені все, та попервах, почувши про собак, я подумала, що це помилка, і витріщилася на Алісу, на бородавку, яку Аліса мала нижче носа. Все, що я змогла побачити, коли ми проходили через кухню, було таким розкішним і сяючим, що одна думка бути тут цієї ночі, протирати кришталь і викладати на таці лагоминки, які їдять у таких домах, видалась мені кращою, ніж піти до театру чи поїхати за місто. Либонь, саме тому попервах я не дуже добре зрозуміла про собак і витріщилася на Алісу.
— Еге ж, — сказала Аліса, яка була бретонкою, і це відразу по ній було видно. — Пані так сказала.
— Але ж як? А◦той пан з бакенбардами не може зайнятися псами?
— Пан Родолос — дворецький, — сказала Аліса з благоговінням.
— Гаразд, як не він, то хтось інший. Не розумію, чому я.
Нараз Аліса зробилася зухвалою.
— А◦чому ні, мадам..?
— Франсіне, до ваших послуг.
— …мадам Франсіне? Це неважка робота. Найгірший — Фідо, панночка Люсьєнн дуже його розпестила…
Вона пояснювала, знову люб’язна, як галярета.
— Постійно давайте йому цукор і тримайте на колінах. Мсьє Бебе також його псує, коли приходить, так його балує… Зате Медор дуже чемний, а Фіфін не вилізе зі свого кутка.
— Отже, — сказала я, ще не оговтавшись від здивування, — собак багато.
— Еге ж, багатенько.
— І це в квартирі! — сказала я, не годна приховати свого обурення. — Не знаю, що ви подумаєте, пані…
— Панна.
— Вибачте. Та у мої часи, панно, собаки жили на псарнях, і я знаю, що кажу, бо ми з покійним чоловіком мали дім поруч із віллою мсьє… — Та Аліса не дала мені пояснити. Не те, щоб вона щось сказала, але було видно, що її бере нетерплячка, а я це в людях помічаю одразу. Я◦замовкла, і вона стала говорити мені, що мадам Розе обожнює псів, а пан потурає усім її примхам. А◦тут ще їхня дочка успадкувала таку саму схильність.
— Панночка схибнулася на Фідо і точно купить сучку тієї самої породи, аби у них були цуценята. Їх тільки шість: Медор, Фінфін, Фідо, Манюня, Чау і Ганнібал. Найгірший — це Фідо, панночка Люсьєнн його надто розбалувала. Чуєте? Це точно він гавкає у вестибюлі.