Вони не були йому ненависними; якби не ці листи, свобода звалилась би на нього нестерпним тягарем. Мамині листи приносили йому неявне прощення (але його не було за що прощати), прокладали міст, через який і далі можна було переходити. Кожен лист ніс заспокоєння або тривогу за мамине здоров’я, нагадував йому про домашні справи, незмінність певного порядку. Та водночас він ненавидів цей порядок і ненавидів його через Лауру, бо Лаура була в Парижі, проте кожен лист від мами робив її чужою, спільницею того порядку, який він відринув якось увечері в саду, коли знову почув приглушений, майже смиренний кашель Ніко.
Ні, він не покаже їй листа. Було б нечесно замінити одне ім’я на інше, не можна допустити, щоб Лаура прочитала мамину фразу. Її безглузда помилка, ідіотська миттєва незграбність — він бачив, як вона намагається справитися зі старим пером, з папером, що зсувається убік, зі своїм поганим зором — притьмом проросте у Лаурі, як зерно. Краще викинути листа (він викинув його того ж дня) і ввечері піти з Лаурою в кіно, якнайшвидше забути, що Віктор питався про них. Навіть якщо то був Віктор, їхній ґречний кузен, — забути, що Віктор питався про них.
Капосний, верткий, хвалькуватий Том чекав, що Джеррі потрапить у пастку. Джеррі не потрапила, і на Тома посипались незліченні халепи. Потім Луїс купив морозиво, і вони з’їли його, розсіяно переглядаючи кольорову рекламу. Коли почався фільм, Лаура ще більше вгрузла у крісло і вивільнила свою руку з-під Луїсової руки. Він знову відчув, що вона далеко, хтозна, чи те, що вони дивилися разом, було одним і тим самим, хоча згодом вони обговорюватимуть фільм на вулиці чи в ліжку. Він запитав себе (це не було питання, але як сказати по-іншому), чи Ніко і Лаура так само тримались на віддалі, коли Ніко упадав за нею і вони зустрічались. Мабуть, вони познайомилися з усіма кінотеатрами району Флорес, вивчили ідіотську набережну вулиці Лавальє, статую лева, атлета, що вдаряє в гонг, іспанські субтитри авторства Кармен де Пінільйос, дійові особи цього фільму вигадані, а вся історія… Отож, коли Джеррі втекла від Тома і настала пора Барбари Стенвік чи Тайрона Павера, рука Ніко тихенько лягла би на Лаурине стегно (бідолашний Ніко, такий сором’язливий, такий наречений), і обоє почувались би винними невідь у чому. Луїс чудово знав, що за ними не було ніякої безповоротної вини; і навіть якби він не мав найсолодшого доказу, того, як швидко зникла прив’язаність Лаури до Ніко, було би досить, щоби побачити в цих заручинах всього лиш симулякр, витворений кварталом, сусідами, культурними і розважальними колами, які є сіллю землі у Флорес. Вистачало забаганки одного вечора піти у той самий танцювальний зал, до якого вчащав Ніко, випадкового братського представлення. Можливо, через це, через легкий початок, усе решта було несподівано важко та гірко. Та він не хотів згадувати про те зараз, комедія закінчилася податливою поразкою Ніко, його меланхолійним укриттям у смерті сухотника. Дивно, що Лаура ніколи не згадувала його імені, через це він також ніколи не згадував його імені: Ніко навіть не був небіжчиком, покійним шваґром, маминим сином. Попервах — після збаламученого обміну докорами, маминих ридань і зойків, ідіотського втручання дядька Еміліо і кузена Віктора (нині зранку Віктор питався про вас) — йому принесло полегкість квапливе одруження: жодних церемоній, тільки викликане по телефону таксі і три хвилини перед службовцем з лупою на лацканах. Знайшовши притулок в готелі в Адроґе, далеко від мами, від усієї збуреної рідні, Луїс був вдячний Лаурі за те, що вона ніколи не згадувала про нещасного бевзя, який так легко із нареченого зробився шваґром. Але тепер, коли їх розділяло море, розділяла смерть і два роки, Лаура і далі не згадувала його імені. І він улягав її мовчанці через боягузтво, бо знав, що насправді це мовчання ображає його своїм докором, розкаянням, чимось, що робилося схожим на зраду. Не раз він навмисно згадував Ніко, та розумів, що це не рахується, бо у відповідь Лаура просто переводила розмову на інше. Потроху в їхніх розмовах стала утворюватися грузька заборонена територія, яка відділяла їх від Ніко, обгортаючи його ім’я і згадку про нього в поплямлену і липку вату. А◦по той бік мама робила те саме, незбагненним чином увійшовши у змову мовчання. У кожному листі мова йшла про псів, про Матильду, про Віктора, про саліцилову кислоту, про виплату пенсії. Луїс сподівався, що мама колись згадає свого сина і він зможе об’єднатися з нею супроти Лаури, ніжно змусити ту прийняти посмертне існування Ніко. Не тому, що це було необхідно — кого обходив Ніко, живий чи мертвий, — але допуск згадки про нього у пантеон минулого став би похмурим, неспростовним свідченням того, що Лаура забула його по-справжньому і назавжди. Названий при світлі дня власним ім’ям інкубус щез би — такий самий слабкий і марний, як тоді, коли топтав землю. Та Лаура і далі замовчувала ім’я Ніко, і щоразу, коли вона обминала його мовчанкою, тієї ж миті, коли було б природно, аби вона його промовила, а вона промовчувала, Луїс знову відчував присутність Ніко в саду Флорес, чув, як він тихо кашляє, готуючи найкращий з усіх, які тільки можна уявити собі, весільний подарунок — свою смерть посеред медового місяця тієї, хто була його нареченою, і того, хто був його братом.