Протягом двох тижнів не працювала міська телефонна станція, три дні на центральному радіовузлі мовчали репродуктори, згорів отеплений гараж комендатури, вибухнули дві заправні бензоколонки; дві гранати, вдало кинуті вночі з автомашини в будинок військового коменданта, знищили шість чоловік. Майже щоденно випускалися листівки.
— У нас з'явився чудовий товариш! — радісно промовив Абіх. — Ім'я його Адольф Густ. Він двічі дезертирував з есесівських частин. Перший раз невдало: його спіймали, послали на передову, звідки з двома порціями свинцю він потрапив у госпіталь. Удруге втік уже з госпіталю. А зараз його переховує у себе член організації, лікар, про якого говорив Альфред Августович. Я вам про нього розповім один випадок…
Проте розповісти не вдалося: в передній настирливо пролунав дзвінок.
Усі замовкли, однак продовжували нерухомо лежати. Дзвінок повторився. Нікому не хотілося не тільки вставати, але й рухатись, щоб не втратити ледве зібране тепло. Дзвінок знову порушив тишу.
— Хто б це міг бути? — здивовано промовив Вагнер і, нехотя підвівшись, вийшов з кімнати.
А дзвінок деренчав майже безперервно.
Потім у залі почувся тупіт, виразний звук поцілунку і гучний голос:
— Дядечку, дорогий! Який я радий!..
— Племінник з'явився, — тихо сказав Алім, штовхнувши ліктем у бік Андрія, який лежав поруч.
— Він, — підтвердив Гуго. — Я його голос серед тисячі інших пізнаю.
— Ви знайомі з ним? — спитав Микита Родіонович.
— На жаль, так.
Відчинилися двері. Старий ввімкнув світло, і за його спиною показалася довга, ніби навмисне кимсь витягнута і вузька фізіономія. Рудольф Вагнер був в офіцерській шинелі з хутряним коміром без відзнак, хутряній шапці і фетрових чоботях, обтягнутих жовтою шкірою.
— Що тут у тебе діється, мій дорогий дядечку? — запитав Рудольф, не без здивування розглядаючи тих, що лежали на підлозі.
— Усі свої… усі свої, — заспокоїв його старий.
— Ба! Та сюди й Гуго затесався! — вигукнув племінник. — А цих не знаю…
— Це наші квартиранти, — відрекомендував Ожогіна і Грязнова Вагнер.
— Але чого всі вкупі?
— Холодно у нас, палива немає. Тому і разом, — відповів старий.
В руках у Рудольфа був маленький чемодан. Сівши на стілець, він поставив чемодан між ногами.
— Як же бути? Я в такому холоді спати не збираюся… прошу не ображатись. Мені не зрозуміло, як ти живеш у подібній обстановці. Невже не можна знайти палива?
Альфред Августович знизав плечима.
— Дістати паливо тепер нелегко, — сказав Абіх.
— Дурниці! — процідив крізь зуби Рудольф і, взявши в руку чемодан, підвівся. — Проведи мене, дядечку. Я прийду завтра, коли в будинку буде вже тепло. — І, ні з ким не попрощавшись, вийшов.
— Я задоволений, що все кінчилось благополучно, — сказав Долінгер, вислухавши доповідь Ожогіна і Грязнова. — Зараз зв'яжуся з паном Юргенсом. Прошу хвилину почекати.
Він залишив друзів і вийшов у другу кімнату.
— Я так і думав. Пан Юргенс викликає вас зараз же до себе, — повернувшись, сказав він.
Микита Родіонович подивився на годинник: стрілка підходила до десятої години.
— Вас бентежить час?
— Ні. Я підраховую, скільки ще годин нам доведеться ходити з порожнім шлунком, — грубувато відповів Ожогін.
Долінгер здивовано подивився на нього.
— Не розумію. Поясніть.
— Пояснювати особливо нема чого. Протягом двох днів у нас, крім кипятку, нічого в роті не було.
— Чого ж ви мовчали? Я вам зараз можу дати грошей. — І Долінгер сунув руку у внутрішню кишеню піджака.
— Це мало допоможе справі. На марки тепер важко щось придбати, тим більше продукти харчування.
— Тоді треба скористатися з візиту до пана Юргенса і доповісти йому про все.
Друзі розпрощалися з Долінгером і попрямували до Юргенса.
Дув холодний, поривчастий вітер; він шарпав поли пальта, проникав у кожну шпарку, намагався зірвати кепки.
Юргенс зустрів Ожогіна і Грязнова з незвичайною для нього гостинністю. Він посадив їх на диван, а сам сів поруч.
— Признатись, я подумав, що ви загинули під час, нальоту авіації… Ну, розповідайте, мандрівники, як справи?
— Погано! — коротко і похмуро кинув Ожогін.
Юргенс звів брови і уважно подивився на Микиту Родіоновича.
— Що погано? — спитав він сухо.
Тон Ожогіна йому, видно, не сподобався. Микита Родіонович докладно розповів, у яке становище вони потрапили.
Юргенс терпляче слухав.
— Радіоцентр перестав існувати, і я, на жаль, не міг дізнатися про подробиці… А з вами вийшло справді поганувато. Я це негайно виправлю.