— Надією на майбутнє, — спокійно відповів старий.
Рудольф нервово зареготав:
— На яке майбутнє?
— За поганим завжди йде добре, як за ніччю — день, як за бурею — хороша погода…
— Ти все філософствуєш і не враховуєш, що при будь-якому майбутньому потрібні гроші. Без них немислиме ніяке майбутнє. Дивись сюди… — Рудольф став на коліна, відімкнув маленьким ключем чемодан і обережно підняв кришку. — Дивись, дивись… Я б не довірив цього батькові, а тобі довіряю. Тільки тобі.
В чемодані було золото: самородки, злитки, монети різної вартості, кільця, брошки, браслети, табакерки, портсигари, ложки, футляри від годинників…
— І чого ж ти хочеш від мене? — спитав Вагнер.
— Щоб ти все це зберіг, — пошепки промовив Рудольф. — Я нікому не можу цього довірити. І возити з собою не можна: війна ще не закінчилася.
— Гаразд. Закрий, — трохи подумавши, сказав Вагнер.
— Я ж не знаю, де буду в момент розв'язки… Я хотів утекти за кордон, але Ріббентроп заборонив. Через золото я можу згубити себе.
— Гаразд. Закрий! — роздратовано повторив старий.
Вечеряли сьогодні мешканці будинку нарізно: Вагнер — з племінником. Ожогін — з Грязновим, Абіх — з Ризаматовим. Після вечері прийшов невідомий і запропонував Микиті Родіоновичу і Андрію йти за ним у гестапо.
Перед входом у гестапо Ожогін і Грязнов ледве не наштовхнулися на Моллера. Не звернувши на них уваги чи не помітивши їх, господар готелю швидкою ходою перейшов вулицю.
— Падлюка! — прошепотів Андрій.
— Так, напевно, Абіх має рацію, — сказав Микита Родіонович.
Приймав їх той самий майор Фохт, який колись викликав Вагнера і розмовляв з ним відносно вселення до нього Ожогіна й Грязнова.
В кабінеті плавали блакитнуваті хмари тютюнового диму, і можна було подумати, що незадовго до приходу друзів тут було щонайменше з десяток чоловік: велика попільниця була повна недокурків.
— Прошу сідати, — сказав, посміхаючись, майор. — Мене, звичайно, ви не знаєте, але ви мені відомі. Радий познайомитись! Розповідайте, як вам живеться у цього старого лиса — Вагнера.
Друзі насторожились. Вони не думали, що розмова почнеться саме з цього.
— Скарг у нас поки що немає, — поспішив відповісти Ожогін.
— Не заважає він вам?
— Ніскільки. Він, здається, боїться нас. а тому дуже люб'язний і гостинний.
Майор знову посміхнувся:
— Спробував би він бути іншим… Але, крім вас, у нього, як мені відомо, з'явилися ще квартиранти?
— Один був до нас, а другий поселився недавно, під час нашої відсутності, — відповів Ожогін, добре розуміючи, що приховати факт проживання в будинку Абіха неможливо.
Граючись великим шестигранним олівцем і намагаючись утримати його на кінчику свого пальця, гестапівець продовжував:
— Знаю. Знаю обох… Перший мене не турбує.
— Він учасник нашої групи, — твердо сказав Ожогін.
— Ах, ось навіть як! Чудово… Я забув, хто він за національністю?
— Узбек.
— Так-так, узбек. Цілком вірно… Військовополонений. Рудольф Вагнер говорив про нього. А якої ви думки про другого? — Фохт примружив очі.
Ожогін знизав плечима:
— Важко щось сказати про людину, яку так мало знаєш. Але він, на мою думку, справжній німець.
— У це поняття можна вкласти дуже багато, — сказав майор. — Мені хочеться знати, чим дихає цей Гуго Абіх.
Микита Родіонович усміхнувся:
— Як і всі ми: повітрям.
Посмішка на обличчі майора погасла, і холодні очі на кілька секунд затримались на Ожогіні.
— Це в прямому значенні, — сухо, але ввічливо промовив він. — Поки є можливість, нехай собі дихає. Мене цікавить його настрій.
— Коли б хто-небудь із нас трьох помітив у поведінці Абіха або Вагнера щось підозріле, то можу вас запевнити, що не більше як за півгодини про це знав би пан Юргенс.
Видно, відповідь і тон, яким говорив Ожогін, сподобались гестапівцю.
— Інакше й бути не може, — сказав він. — Пан Юргенс вами задоволений, але я особисто прошу вас бути уважнішими і добре дивитися за Абіхом.
Ожогін схилив голову на знак згоди.
— Ви повинні розуміти, — м'яко продовжував Фохт, — що сусідство з неблагонадійними людьми може пошкодити і вам, а в цьому ні ви, ні я, ні Юргенс не зацікавлені. Власне кажучи, з цього приводу я й вирішив з вами поговорити. Він, оцей Абіх, не догадується, хто ви насправді?
— Думаю, що ні, — відповів Микита Родіонович. — Ось тільки сьогоднішній виклик дасть привід для міркувань.