— Це дурниці! — сказав майор. — Ви можете сказати, що ми цікавилися вашим минулим.
Ожогін кивнув головою.
— Ще раз прошу бути уважнішими з Абіхом і про будь-що підозріле в його поведінці негайно повідомити мене. — Майор встав.
Коли Ожогін і Грязнов сходили з другого поверху, їм знову потрапив назустріч весь обсипаний снігом Моллер. Він, мабуть, квапився, бо не зупинився навіть поговорити і лише, жартівливо посварившись пальцем, кинув:
— Пропащі! Днями обов'язково забіжу провідати.
На вулиці йшов сніг, тротуари і брук були вкриті білим пухом.
Друзі перейшли вулицю і попрямували додому. Двері відчинив сам Вагнер.
— Ну як? — спитав він.
— Є про що поговорити! — весело відгукнувся Грязнов.
— У нас теж є що розповісти, — сказав Вагнер і, замкнувши двері, провів друзів у свій кабінет.
Там сиділи Гуго й Алім. Між ними лежав відкритий чемодан, наповнений золотом.
— Що це таке? — здивувалися Ожогін і Грязнов.
— Таємниця, яка вас цікавила.
— От так штука! Ну, а де ж сам племінник? — спитав Андрій.
— Ого! Він уже далеко.
Вагнер повідомив, з яким проханням звернувся до нього Рудольф, і розповів історію чемодана. Цінності, які зберігаються в ньому, — російські. Один із сподвижників Гітлера, Вільгельм Кубе, був призначений генеральним комісаром Білорусії: його ще минулого року партизани відправили на той світ. Частину золота, яке привласнив Кубе, сховав якийсь Манішка — з людей, близьких до Кубе. У Бресті Манішка зустрівся з племінником Вагнера. Там Манішка, за словами Рудольфа, підхопив висипний тиф, зліг і помер. Як видно, без Рудольфа тут не обійшлось, але це не має значення. Головне те, що цінності, привласнені Рудольфом, належать Радянській Росії, і їх треба повернути справжньому власникові.
— До цього ми ще повернемося, — промовив Микита Родіонович, коли Вагнер закінчив розповідь. — А тепер давайте поговоримо про Абіха і Моллера.
Вагнер, Гуго й Алім здивувалися.
— Так-так, — сказав Ожогін. — І розмова буде серйозною.
Сніг колючими сухими патлами бився у вікно. Завивав поривчастий вітер. Усі мешканці будинку зібралися в мезоніні, який тепер регулярно опалювався, і скупчились навколо маленького столика, на якому лежали навушники. Крізь виття і свист бурі друзі жадібно ловили ледве чутний голос Великої землі, голос Москви.
Опівночі, коли обговорення подій було закінчено і всі почали готуватися спати, з'явився Моллер.
— Я вам не перешкодив? — спитав він, струшуючи сніг з шапки і оглядаючись на сліди, які залишив після себе.
Всі мовчали: в таку пізню годину хазяїн готелю ще ніколи не з'являвся з візитом.
Не чекаючи, запрошення і розтягнувши губи неначе посміхаючись, Моллер сів на стілець і засунув руку у внутрішню кишеню пальта і вийняв звідти якийсь аркушик.
— Ви добре читаєте по-німецьки, — сказав він, подаючи аркушик Ожогіну. — Прочитайте. Це ж комедія!
Микита Родіонович взяв аркушик і зразу визначив, що то одна з листівок підпільної антифашистської організації. Про це яскраво свідчили формат, папір, шрифт і звичайний підпис у кінці.
Зберігаючи на обличчі спокій, Ожогін почав про себе читати листівку, складену за його участю.
Присутні байдуже дивилися на Микиту Родіоновича, і на їх обличчях Моллер навряд чи міг що-небудь прочитати, хоч очі його метушливо перебігали з одного на іншого.
— Я прошу вас прочитати голосно, це ж дуже цікаво, — попросив Моллер.
— Нічого цікавого в цьому я не бачу, — різко відповів Микита Родіонович. — За читання, а тим більше за поширення таких речей ви можете заробити неприємності. Я дивуюся з вас, пане Моллер! Ви завжди передавали новини, про які ніхто, крім вас, нічого не знав, і тепер притягли якусь погань. Як вона до вас потрапила? — Ожогін шпурнув листівку Моллеру.
— Я знайшов її на східцях вашого будинку… — промовив Моллер після деякого замішання.
Ніхто нічого не сказав. Вагнер встав і, демонстративно грюкнувши стільцем, вийшов з кімнати.
Він не міг переносити присутності Моллера і вважав нижче своєї гідності розмовляти з ним. Навіть порада Микити Родіоновича терпляче ставитись до візитів Моллера і тримати себе в руках не допомогла: в цьому питанні Вагнер не йшов ні на які компроміси.
Вчинок Вагнера не збентежив Моллера. Не гаючи часу, він, з властивим йому азартом, почав повідомляти міські й міжнародні новини.
Микита Родіонович підморгнув Моллеру і, вийшовши з-за стола, піднявся до себе в мезонін.
Закінчивши розповідати чергову плітку, господар готелю теж побіг нагору.