— Я вас правильно зрозумів? — спитав він, зайшовши до кімнати. — Ви хочете залишитись зі мною віч-на-віч?
— Цілком вірно… Сідайте. Хочу з вами серйозно поговорити.
Зробивши здивовану міну, Моллер присунув до себе стілець і сів навпроти Микити Родіоновича.
— Скажу відверто, — почав він, — я не люблю серйозних розмов.
— Дурниці! — уривчасто кинув Ожогін і закурив. — Поводите ви себе щонайменше безглуздо.
Моллер насторожився.
— Зовсім безглуздо! — продовжував Микита Родіонович. — І якщо ви не зміните своєї поведінки, я, як собі хочете, змушений буду повідомити про вас у ту установу, де ми з вами недавно зустрічалися. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли?
Моллер заперечливо покрутив головою і озирнувся на двері.
— Не прикидайтесь дурнем! — різко сказав Ожогін, — у серйозних справах я жартів не люблю.
— А хіба я жартую? — спитав Моллер.
— Не знаю. Я б на вашому місці так не робив. Нам нічого кривити душею один перед одним. Ви знаєте, хто ми, і, можливо, тільки ви один про це й знаєте. А про те, що ви співробітничаєте з гестапо, знають усі.
— Цього не може бути! — злякано пробелькотав Моллер і ще раз озирнувся на двері.
— Як не може бути, коли всьому місту добре відомі ваші зв'язки з гестапо!
Моллер зблід.
— Вас цікавить зараз людина, яка і нас цікавить не меншою мірою. Навіть дурень може зрозуміти, що ви ходите сюди заради Гуго Абіха.
— Абіх — підозрілий тип. Він безперечно має зв’язки з комуністами, — прошепотів Моллер.
— Коли б це було безперечно, — підвищив голос Микита Родіонович, — то він не був би зараз унизу, в їдальні, а сидів би в іншому місці. Це треба довести.
— І я доведу… доведу…
— Нічого ви не доведете! — обірвав Ожогін. — Ви тільки зриваєте роботу іншим. Ви провалите всю справу, якщо вже не провалили. Завтра я буду там і скажу свою думку майору Фохту. Ви не тільки заважаєте, ви кидаєте тінь на нас з Грязновим. Прикриваючи свої візити сюди дружбою з нами, ви насторожуєте проти нас Вагнера і Абіха. Якщо вас вважають співробітником гестапо, то почнуть вважати і нас. Ось чого ви доможетесь своїми відвідинами!
Моллер вийняв з кишені бруднувату носову хусточку і витер спітніле чоло.
— Ви цього не зробите, — прогугнявив він.
— Чому ви так упевнені?
— Я вас вважаю своєю людиною.
— А якщо своя людина буде ставити нас під удар?
— Ні-ні… Цей Абіх у мене кісткою в горлі стоїть. Вожуся з ним стільки років… Але якщо справа набирає такого напрямку, я згоджуюсь послухатись вашої поради. Врахуйте, однак, це хитра бестія.
— Тим більше, — Микита Родіонович встав. — Але якщо ви порушите свою обіцянку і знову почнете лізти куди не слід, то нарікайте на себе.
— Навіщо так грубо, різко? Ми ж свої люди…
Моллер встав з стільця, підійшов до дверей, що вели на сходи, і, припавши до них вухом, прислухався. Ожогін мовчки стежив за ним.
— Ось що я вам скажу, — зашепотів він. — Листівку дав мені майор і попросив принюхатись. Розумієте, принюхатись…
— Коли потрібна буде ваша допомога в справі Абіха, — перебив Ожогін, — я звернуся до вас. Можливо, що разом і завершимо всю цю довгу історію. Не заперечуєте?
— Ніскільки. Завжди готовий.
— От і домовились.
На кінець січня радянські війська вже увійшли в Сілезію, Померанію, Пруссію, Бранденбурзьку провінцію, вийшли до Данцігської бухти і відрізали східне угруповання німецької армії.
Кожний новий день приносив радісні вісті.
На вулицях Варшави, Кракова, Лодзі маяли переможні прапори…
В місті, де жили друзі, паніка посилювалася все більше. Справжнє розгублення панувало серед торгашів, спекулянтів, постійних відвідувачів «чорного ринку». Крупні ділки, власники, видні гітлерівські чиновники вивозили все, що тільки могли. Центр міста майже спорожнів.
Багаті квартали здавалися вимерлими, будинки стояли з забитими вікнами і дверима. Де-не-де залишилися двірники, слуги, довірені.
Есесівці скаженіли. На Базарній площі з'явилася шибениця. На ній цілий тиждень висіли задубілі трупи. Прибитий до стовпа напис повідомляв, що повішені — зрадники інтересів Німецької імперії. Прізвищ покараних гітлерівські кати не назвали, але народ їх пізнав.
У місті хазяйнували солдати, поліцаї і аферисти всіх мастей та відтінків. З'являтися на вулицях з настанням темряви, навіть при наявності спеціальних перепусток, було рисковано. Однієї ночі мешканці будинку Вагнера почули тріск автоматної черги. Вранці на вулиці виявили труп чоловіка. Труп пролежав дві доби, його прибрали самі городяни. Перелякані сміливими повітряними десантами Радянської Армії, німецькі патрулі в кожному перехожому ладні були вбачати парашутиста і часто стріляли в городян без попередження.