— Це лише ті факти, які відомі мені і друзям, — сказав Вагнер, коли Ожогін прочитав список. — А скільки ми не знаємо! Як бачите, ця прилизана і слизька людина страшніша й небезпечніша за будь-якого явного гестапівця.
— З такою гадиною треба кінчати, сказав Ожогін.
— І чим швидше, тим краще, — підтримав його Гуго Абіх. — Я прошу доручити це мені. У мене є деякі міркування…
Гуго пояснив. Є в організації інвалід війни Пауль Рот. Він живе на території недіючого цегельного заводу. Крім Рота, на заводі нема нікого. Гуго вважає, що непогано було б заманити Моллера туди. Завод, розташований на околиці міста, — найзручніше для цього місце.
— Ваш інвалід — надійна людина? — поцікавився Микита Родіонович.
— Цілком, — відповів Гуго.
— Я теж так вважаю, — підтвердив Вагнер.
Новий знайомий сподобався Андрію. Ідучи сюди, на цегельний завод, Грязнов сподівався побачити старого солдата, безногого або безрукого, похмурого, озлобленого. А перед ним стояла порівняно молода людина, не старша тридцяти п'яти років. Андрій дізнався, що Рот переніс дуже складну операцію після тяжкого поранення.
— Ти зрозумів, що від нас вимагають? — спитав Гуго.
— Та тут і розуміти нема чого, — відповів Пауль. — Ходім, я покажу вам своє господарство, — запропонував він гостям.
Двосхилі гостроверхі навіси, вкриті черепицею, займали площу в кілька гектарів. На них і між ними лежав чистий, незайманий сніг, який блищав під холодним промінням сонця. Під навісами чорніла земля. Де-не-де виднілися залишки цегли-сирцю. Територія заводу була обведена глухою дерев'яною огорожею.
— Що ж ви охороняєте? — поцікавився Андрій.
— Завод.
І Пауль пояснив: варто йому тільки піти, як на другий же день від навісів нічого не залишиться — холодно, а палива немає.
Андрій спитав, де найкраще прийняти «гостя». Пауль відповів, що це залежить від того, як довго вони збираються розмовляти. Якщо розмова буде короткою, то підійде барак, в якому жили влітку робітники; якщо затягнеться, то можна влаштуватися в кімнаті Пауля.
— Тягнути особливо нема чого, — сказав Андрій.
Вирішили запросити Моллера в барак. Це був довгий, п'ятдесятиметровий сарай, зроблений з обаполів і кусків фанери. Вздовж усіх стін тягнулися двоярусні нари із залишками соломи. В кінці барака стояли вкопаний ніжками в землю п'ятиметровий стіл з необтесаних дощок і такі ж лави. Барак мав одні двері.
Вислухавши Гуго, Микита Родіонович одягнувся. Треба було піти до найближчого автомата і викликати Моллера. Через кілька хвилин він був уже в аптеці, що мала телефон. Набравши номер, Ожогін почув голос господаря готелю.
— Це ви, пане Моллер?
— Я, я… Що трапилось?
— Нічого особливого… Дуже хочу вас бачити.
— Що ж, заходьте до мене.
— Незручно. Краще ви…
— Скажіть, куди, — перебив його Моллер. — Я прийду.
— Чекаю біля аптеки, навпроти трамвайної зупинки.
— Біжу.
Микита Родіонович відійшов від аптеки і зустрів Моллера на початку кварталу.
— Необхідна ваша допомога, — не бажаючи витрачати час на базікання, почав Микита Родіонович. — Ви знаєте, де цегельний завод?
— Звичайно, знаю. Навіщо він вам здався?
— Мені особисто він не потрібний… Там, на заводі, зараз Грязнов і Ризаматов, і їх треба якомога швидше попередити, що туди скоро прибуде Гуго Абіх.
— Абіх? На завод? — миттю пожвавішав Моллер.