Моллер взяв тремтячою рукою олівець і підписався.
— От і добре! — сказав Грязнов, кладучи папірець у кишеню.
— Свій вирок ви підписали. Тепер ми потурбуємося, щоб цей страшний список більше не зростав.
Моллер зіщулився. Зараз він був подібний до маленького, приреченого на загибель злобного хижака. Раптом він схопився з місця і побіг у кінець барака.
Забувши про пістолет, рукоятку якого він машинально стискав у руці, Алім кинувся слідом за гестапівцем. Моллер з невластивою для його років швидкістю добіг до кип'ятильника, видерся на нього, скинув, з себе пальто і вискочив у розбите вікно.
Пролунав запізнілий постріл.
— Утече, негідник, — крикнув Алім і швидко вискочив на кип'ятильник.
Андрій побіг по бараку до виходу, щоб перерізати Моллеру шлях.
І Алім, який вибрався на дах, і Андрій добре бачили, як Моллер біг, розмахуючи руками, але не до воріт, а до пролому у дощаній огорожі, до якого було значно ближче.
«Втече! — майнула тривожна думка в голові Грязнова. — Залишилося метрів з тридцять, не більше». В цей час пролунав ледве чутний звук, схожий на тріск зламаної дерев'яної палички. Моллер упав обличчям униз, а з-за ближнього навісу вийшов Пауль Рот.
Пролунав ще один постріл.
— Готовий, гестапівський недоносок… А ви теж молодці, хлопці! — сказав Пауль. — Ледве не проґавили цю нікчему. — І він похитав головою.
Наприкінці лютого Долінгер передав Ожогіну наказ Юргенса здати радіостанцію. Без радіостанції зв'язок із Великою землею повинен був припинитись, і друзі вирішили затягнути здачу під приводом ще недостатнього опанування деяких деталей. Микита Родіонович звернувся до Долінгера. Той знизав плечима: він не мав права відміняти наказ Юргенса.
— А якщо ми самі його попросимо?
— Навряд чи з цього що-небудь вийде, — відповів Долінгер. — Пан Юргенс не любить відміняти своїх наказів.
— Але ми рискнемо, — сказав Микита Родіонович і підійшов до телефону.
— Не раджу, — зупинив його Долінгер і поклав руку на телефонний апарат.
Він пояснив, що через кілька днів повинен залишити місто і зобов'язаний захопити з собою всю радіотехніку. Залишати її тут, не знаючи напевне, повернеться знову сюди чи ні, він не мав права.
— А як же ми? — спитав Микита Родіонович.
— Що вас турбує? — поцікавився Долінгер.
— Як і з ким ми будемо підтримувати зв'язок?
— Безпосередньо з паном Юргенсом. Сьогодні ввечері ви повинні бути у нього, а рацію прошу доставити мені завтра вранці.
… День був надзвичайно яскравий і сонячний. Він віщував близьку весну.
Ожогін і Грязнов вийшли на площу. Тут, як завжди, було людно й гамірно. Біля хлібного магазина юрмилися городяни. Двері ще були зачинені, незважаючи на те, що час торгівлі давно Настав.
Поліцаї трималися на чималій відстані, явно боячись голодних людей. Городяни, особливо жінки, грюкали у двері і стіни магазина, загрожуючи зірвати замки.
Несподівано здалека долинув рокіт літака.
Всі завмерли, звернувши погляди на схід, а потім кинулися врозтіч.
Площа спорожніла. Біля магазина залишився лише літній, ширококостий, сутулий німець у старому короткому пальті. Він скрушно похитав головою вслід втікачам і, побачивши Ожогіна й Грязнова, попросив закурити.
Микита Родіонович, вийнявши пачку сигарет, простягнув її незнайомцю.
— Яке багатство! — сказав той, обережно виймаючи сигарету. — А я вчора по тютюновому талону одержав на три дні шість штук.
Обличчя німця викликало симпатію, і Ожогін запропонував йому всю пачку.
— Що ви! — здивувався той. — Мені нічим розплачуватися за неї. Я не настільки багатий…
— Беріть. У нас є ще… Ми не торгаши.
— Я дуже вам вдячний… Ви далеко йдете? Дозвольте мені вас провести?
Одержавши згоду, незнайомець пішов поруч.
На площу з вулиць, провулків, підворіть знову стікалися люди. Літак, що викликав паніку, виявився німецьким.
Дорогою розговорилися. Німець сміливо висловлював незадоволення гітлерівським режимом. Грязнов і Ожогін, боячись пастки, слухали його мовчки. Випадок з Моллером зайвий раз нагадав про те, що триматись слід дуже обережно.
— Я ніколи не думав, — говорив незнайомий, — що серед нас так багато боягузів і панікерів. Тепер, коли війка прийшла сюди, соромно дивитись… Тисячі людей — я маю на увазі чоловіків, які можуть бути солдатами, — цілісінькі ночі просиджують у підвалах, бункерах, бомбосховищах. Бояться бомб! — Він похитав головою. — А як же росіяни? Я місяць тому повернувся з фронту. У мене дев'ять поранень… Я бачив російські міста, від яких нічого не лишилося. І все ж люди в них продовжували жити…