Німець довго говорив про Росію, Польщу, Чехословаччину, де йому довелося побувати. Його особливо гнітили руїни й лихо, які спіткали населення під час війни.
— Наці, наці… будьте ви прокляті! — вилаявся старий солдат.
Ожогін і Грязнов насторожено перезирнулися, що не приховалося від їх супутника.
— Що? Боїтеся, хлопці? — Він гірко посміхнувся. — А я перестав боятись, і плювати на все хочу. Моє прізвище Густ. Іоахім Густ. Можливо, ще побачимось… Дякую за сигарети… Мені сюди. — Він звернув ліворуч, у вузеньку вуличку, і, не оглядаючись, пішов.
— Цікава людина, — промовив Грязнов. — Я спочатку, відверто кажучи, подумав уже, чи не черговий це шпигун гестапо.
— Я теж, — сказав Ожогін. — Але, здається, ми помилилися. Таких, як він, мабуть, знайдуться сотні й тисячі, але ось так ходять поодинці, бурчать, обурюються…
Ожогін замовк, пройшов кілька кроків, а потім зітхнув. Як прикро, що доводиться здавати рацію!
Ввечері Микита Родіонович і Андрій знову пішли до Юргенса. В особняку панувало пожвавлення. В одній з кімнат хтось грав на піаніно, із спальні було чути гомін.
Юргенс вийшов назустріч гостям з огрядною, уже літньою рудою німкою і молодим обер-лейтенантом у формі льотчика.
— Мої друзі, — відрекомендував Юргенс Ожогіна й Грязнова. — Моя дружина… мій син…
Дружина Юргенса запропонувала негайно йти в їдальню.
Молодий Юргенс зовні був схожий на матір. Незважаючи на те, що йому було лише двадцять п'ять років, його голова була майже зовсім лиса. Спочатку він не брав участі в розмові і тільки зрідка, коли до нього зверталися, відповідав короткими фразами або кивком голови.
Зате дружина Юргенса відзначалася балакучістю. Вона згадала, між іншим, і трагічну долю Ашингера — чоловіка її рідної сестри.
Юргенс спробував заговорити з гостями по-російськи, але його дружина зробила благальне обличчя і, затуливши вуха пальцями, промовила:
— Карл, ради бога… я не можу терпіти цієї мови…
Юргенс замовк.
До висловлювань сина, рідких і нерозумних, батько ставився більше ніж зневажливо. Молодий Юргенс намагався говорити про такі речі, про які він, очевидно, не мав найменшої уяви, але висновки робив сміливі і авторитетним тоном.
— Берліна росіянам не бачити, до цього справа не дійде, — запевняв він своїх слухачів, запихаючи в рот паштет.
Батько кинув на нього невдоволений погляд, який, здається, говорив: «Отакий бовдур, а теж береться міркувати!», і болісно скривився.
Після ситного обіду друзі дістали можливість прослухати кілька музичних п'єс у виконанні пані Юргенс.
Вона грала так довго і так енергійно, що у Микити Родіоновича розболілась голова.
Виручив усіх молодий Юргенс. Сівши в куток дивана, він швидко заснув і став солодко висвистувати носом.
— І завжди так, — поскаржилася дружина Юргенса. — Варто мені почати грати, як він засинає.
— Виходить, музика заспокійливо впливає на його нерви, — сказав Юргенс і, підійшовши до дружини, поцілував її в лоб. — Відпочивай і ти, а ми поговоримо про справи. — І він запросив друзів до кабінету.
Насамперед Юргенс поцікавився, чи задоволені Ожогін і Грязнов одержаними продуктами і чого їм невистачає.
Друзі ніяких претензій не мали.
— Дуже добре, — кивнув головою Юргенс. — Будемо вважати, що це питання розв'язане, і обміркуємо решту. Ви рацію здали?
Ожогін відповів, що здадуть завтра. Юргенс підкреслив, що зробити це треба обов'язково: одержані знання достатньо закріплені практичною роботою, і перерва в кілька місяців не відіграє ніякої ролі.
Далі Юргенс пояснив, що після прибуття в Росію вони матимуть можливість як слід відпочити до того часу, поки не з'явиться уповноважений і не назве пароль. Хто він буде, не так важливо. Юргенс певний, що вони не підведуть його і залишаться вірними спільній справі. Якщо кожен з них трьох покаже себе на роботі, все влаштується краще, ніж вони можуть уявити. Але зради німці не потерплять. Обдурити їх неможливо.
— По-моєму, на цю тему, пане Юргенс, немає потреби говорити, — перебив Микита Родіонович шефа.
Юргенс посміхнувся.
В кінці розмови він видав друзям гроші і попередив, що тепер, у зв'язку з подіями, доведеться зустрічатись рідко.
— Чекаю вас рівно через десять днів у такий же приблизно час, — заявив він, прощаючись.
Підходив до кінця березень. Ранками низько по землі стелилися тумани. Вони підкрадалися до міста з лугової, північної, сторони і повзли геть до ліска. До полудня звичайно прояснювалось, і в просвітах хмар було видно уже по-весняному чисте, веселе небо. Граки з діловитим виглядом хазяйнували в голих ще парках і садах. Неспокійні горобці копирсалися на дорогах.