— Ну, швидше! — наказав він Ожогіну.
Серце у Микити Родіоновича завмерло, він відчув неприємну слабість у всьому тілі.
«Все!» — майнула страшна думка. Треба щось робити, спробувати… Він зробив кілька непевних кроків і подивився на гестапівця. Той стояв, чекаючи. Мотор торохтів, відпрацьований газ густим струменем обдав обличчя Ожогіна. Начальник конвою глянув на Микиту Родіоновича і підштовхнув його в закритий кузов.
Дверцята захлопнулись, і вузенька смужка світла зникла.
Нудотно війнуло вогкістю й потом від арештантського одягу.
Машина затремтіла всім кузовом, похитнулась і плавно рушила по асфальту.
Всі сиділи мовчки. В темряві не можна було розрізнити жодного обличчя. Малюсіньке вічко з кабінки конвоїра кидало тьмяну пляму світла на плече одного з в'язнів, і Ожогін бачив лише клаптик смугастої тканини, який рухався то праворуч, то ліворуч, у такт кузову машини, що плавно похитувався.
Крізь гул мотора було чути важкі зітхання людини, яка сиділа поруч з Микитою Родіоновичем.
Приблизно через півгодини асфальт закінчився. Машина то різко нахилялася, то підстрибувала, то ніби падала вниз.
Несподівано вона зупинилась. Мотор затих.
Почулися кроки, дзвякання ключа в замку, і двері відчинилися навстіж. Яскраве сонячне світло хлинуло всередину машини і осліпило в'язнів. Микита Родіонович заплющив очі.
— Виходьте! — скомандував унтерштурмфюрер.
В'язні почали вилазити з машини. Перед ними була в'язниця.
День минув тривожно. Ще вранці, піднявшись у мезонін, щоб покликати друзів снідати, Вагнер помітив відсутність Ожогіна. Це його здивувало. Старий повернувся вниз, вийшов у сад і покликав Микиту Родіоновича. Ніхто не відгукнувся. Вважаючи, що Ожогін пішов ненадовго, Вагнер вирішив почекати. Без Микити Родіоновича сідати за стіл не хотілося.
Минула година.
Ожогін не повертався. Вагнер почав турбуватись. У місті було неспокійно, перехожих без перепусток, а часто і з перепустками затримували. Про свої побоювання старий розповів Гуго.
Абіх, який щойно встав з ліжка і ще не встиг одягнутись, стояв біля умивальника.
— Як ти гадаєш, куди він міг подітись? Можливо, його затримали? — висловив своє побоювання старий.
Гуго замислився.
— Важко сказати… Треба спитати в Андрія — він напевно знає.
Піднялися нагору і розбудили Грязнова.
Андрій вважав тривогу Вагнера безпідставною: Ожогін міг піти в центр міста, щоб розвідати обстановку. До обіду він обов'язково повернеться.
Але Микита Родіонович не повертався. Прийшов і минув час обіду, наближався вечір. Тривога охопила всіх. Андрій і Гуго, які двічі виходили на розшуки, вирішили піти втретє, та Вагнер запротестував:
— Сидіть дома! Невже ви гадаєте, що він ходить по вулиці або забув дорогу додому? Тут щось інше… Чи не потрапив вій до рук патруля?
— Це неможливо, — заперечив Алім. — Микита Родіонович — людина обережна.
Вагнер похитав головою. Яке значення має в такий час обережність! Вбивають без попередження зовсім невинних людей.
Накинувши пальто, Алім спустився вниз і став за хвірткою на вулиці.
Прохожі не з'являлися. Настали сутінки, і фіолетова тінь лягла на невисокі, вкриті черепицею будинки. Вікна лишалися темними. Місто не подавало ніяких ознак життя Аліму стало сумно, тривога змінилася важким передчуттям.
У тиші залунали кроки. Алім притиснувся до хвіртки, щоб на випадок появи патруля тихенько сховатись у дворі. Але побоювання були даремними: з-за рогу з'явився Андрій. Він повертався з міста після чергових розшуків
— Ну що? — спитав Алім.
— Те саме, — відповів невесело Грязнов і пішов до кімнати.
Зникнення Микити Родіоновича було дивним. Усі мешканці будинку зібралися в їдальні і почали обговорювати становище.
Висловлювались найрізноманітніші припущення, але всі вони були невтішними Дивував той факт, що Ожогін нікому нічого не сказав перед тим, як піти, і не залишив записки.
— Незрозуміло, нічого незрозуміло… — шепотів старий.
О другій годині ночі друзі розійшлися по своїх кімнатах. Треба було відпочити. Але відпочивати довелося недовго. Щойно Грязнов заснув, як його збудив Ризаматов.
— Андрійку, — тихо покликав він друга, послухай…
Андрій підняв голову. За вікном», десь далеко, — можливо, за містом, — народжувалися невиразні звуки, схожі на рух поїзда. Гул зростав, посилювався. Андрій схопився з ліжка і підійшов до вікна.
— Що там таке? — в свою чергу спитав він Аліма.