— Стара мавпо! — заревів Ніксон і, піднявшись з дивана, кинувся до Аллена.
Аллен з невластивою йому швидкістю схопився з стільця. Але дорогу Ніксону перегородив Андрій.
Ніксон зупинився із стиснутими кулаками, подивився на Андрія, перевів погляд на Аллена і, вилаявшись, пішов у спальню.
Звідти він вийшов одягнутий і, залишаючи кімнату, кинув:
— Ви ще запам'ятаєте майора Говарда Ніксона! Так-так, запам'ятаєте…
Приблизно через годину до будинку під'їхали два «джиппи». Молодий офіцер у формі «МР» — американської військової поліції — зайшов у кімнату і вийняв з кишені аркушик:
— «Грязнов… Ризаматов…» Є?
— Є.
— «Вагнер… Абіх»?
— Тут.
— А я за вами за всіма… Доведеться на деякий час залишити цю хатину під наглядом капітана Аллена. Це ви, якщо не помиляюсь?
— Так, я, — відповів Аллен.
Грязнова і Ризаматова офіцер посадив у свою машину, Вагнера й Абіха — в іншу, і «джиппи» роз'їхалися у протилежні боки.
Слідчий Фліт зробив два проколи кишеньковим ножиком у банці із згущеним молоком і перекинув її над великою чашкою з гарячим какао. Густе молоко, схоже на зубну пасту, товстим тягучим струменем полилося в чашку.
Фліт старанно розмішав какао, попробував його і, як видно, задоволений, вийняв зі столу бісквіти, загорнуті в целофановий папір.
Відкушуючи маленькі шматочки бісквіта, він повільно запивав їх гарячим какао, не звертаючи уваги на людину, яка сиділа напроти нього.
Фліт любив попоїсти. Він був гурманом і мав такі роки, коли їжа — для людей, подібних до нього, — є найвищою насолодою. Після обіду або вечері, він не був схильний ні до справ, ні до розмов.
Чоловік, який сидів навпроти слідчого, був до того худий, що нагадував скелет, обтягнутий шкірою.
Вже одинадцять днів він нічого не їв. Він оголосив. голодовку і зараз випробовував залишки своєї волі, не зводячи очей з Фліта, який з апетитом їв.
Покінчивши з їдою, слідчий запалив люльку і, затягнувшись, ліниво сказав:
— Я не розумію, що примусило вас голодувати…
— Ви питаєте про це вже вдруге, — тихо, ніби боячись витратити останні сили, заговорив в'язень, — і я вдруге відповідаю: вже шість років я сиджу в тюрмі…
— Але зараз же ви не в тюрмі? Табір і тюрма — не одне і те ж.
— За що? За що? Дайте мені відповідь! — Людина опустила бліді, тремтячі повіки.
— Гаразд, ми розберемось… Ви, здається, комуніст? — спитав наче випадково Фліт.
— Не здається, а точно. Був ним і помру ним.
— Добре, ідіть. — І слідчий подзвонив.
На дзвінок увійшов конвоїр. Фліт надів окуляри в ромбоподібній роговій оправі, озброївся олівцем, викреслив у списку, що лежав перед ним, прізвище комуніста і. назвав конвоїру чергове прізвище, під номером дев'ятим:
— Росіянина Тимошенка!
Чекаючи на «дев'ятого», слідчий підняв з стільця своє важке тіло, розігнув спину, ступив кілька кроків по кімнаті і зупинився біля вікна.
Звідси було видно майже всю територію цегельного заводу, перетвореного американцями на концентраційний табір. Люди розташувалися під навісами, де раніше сушилася цегла й черепиця. Вони спали на широких, нашвидку збитих нарах, вкритих солом'яними матрацами. Навіси називалися тепер бараками, відокремлювались один від одного густими рядами колючого дроту, і кожен з них мав свій номер.
Фліт дивився у вікно доти, поки в полі зору не з'явилася фігура конвоїра, що супроводжував викликаного для розмови росіянина, потім повернувся на своє місце.
Росіянин був невисокий на зріст, худорлявий, з остриженою головою, з великими карими очима, років двадцяти семи — двадцяти восьми.
— Ви офіцер? — спитав Фліт російською мовою, якою непогано володів.
— Так.
— Капітан?
— Так.
— Артилерист?
— Цілком вірно.
— Командували дивізіоном гвардійських мінометів?
— Командував.
— Коли здалися в полон німцям?.. Сідайте… Чого ви стоїте?
Тимошенко посміхнувся і сів.
Він пояснив Фліту, що в полон не здавався, а що його, тричі пораненого, непритомного, підібрали на полі бою рік тому. Він почав розповідати, як це сталося.
— Добре, добре! — зробив нетерпеливий жест Фліт. — Це не так важливо…. Я, власне кажучи, викликав вас для того, щоб об'явити…
— Лора, пора!
— Що пора? — насторожився Фліт. — Звідки ви знаєте, що я хочу сказати?
— Догадуюсь, — добродушно посміхнувся Тимошенко. — Ви хочете об'явити, що я вільний.