— Ось чому нас звільняють! — радісно сказав Андрій.
— Наші, наші ввійшли в Берлін!.. Перші ввійшли! — збуджено вигукував Алім.
Помітивши Андрія, Тимошенко підбіг і міцно потис його руку:
— Перемога! Велика перемога! Вас звільняють першими, але тепер і ми дочекаємось цієї радісної години.
Підійшла машина. Попрощавшись із Тимошенком та іншими в'язнями, Андрій і Алім залишили табір.
Машина зупинилася біля красивої металевої огорожі. В глибині подвір'я, закритий листям бузку, що розвивався, стояв невеличкий будиночок.
Супровідник ввів до будинку Грязнова й Ризаматова і, залишивши в кімнаті, вийшов.
Відразу ж до кімнати швидко зайшов маленький, кругленький панок. Окинувши поглядом друзів і потираючи руки, він промовив чистою російською мовою, без акценту:
— Здрастуйте!
Грязнов і Ризаматов піднялися з місця і відповіли на привітання. Майнула думка, що перед ними стоїть представник радянського командування, завдяки турботам якого вони опинилися на волі. Але думка ця зникла, як тільки незнайомий заговорив.
— Марс? Сатурн? Не помиляюсь? — спитав він. Це були клички-паролі, присвоєні Юргенсом.
— Не хвилюйтеся, — додав незнайомий, помітивши, як збентежились Андрій та Алім, — усе йде так, як мусить іти. Про те, що ви люди Юргенса, відомо небагатьом. Я ледве відшукав вас: не уявляв, що ви опинитесь у Таборі. Але це непогано… навіть краще, що так трапилось. Давайте познайомимось. — І він потиснув їм по черзі руки. — Завтра, прямо зранку, зберемось і обміняємось думками. Я почуваю, що вам уже надокучило стирчати тут без діла.
— З нами був ще Юпітер, — замість відповіді швидко заговорив Андрій, — але він безслідно зник перед приходом американських військ. Ми б хотіли дізнатися про його долю.
Незнайомець посміхнувся.
— Більші планети, — пожартував він, — легше виявити. Юпітер уже дома.
Друзі радісно перезирнулися: невже вони побачать Микиту Родіоновича?
— Сподіваюсь, ви маєте намір приєднатись до нього?
— Безумовно, — швидко відповів Андрій.
— От і чудово… Якщо нема ніяких прохань до мене, не буду вас затримувати.
У Грязнова майнула думка, яку він одразу й висловив:
— Дозвольте доповісти: до нас поставилися по-свинському, і винен у цьому якийсь майор Ніксон. Через дурну сварку, затіяну ним, потерпіли не тільки ми, але й господар квартири та його квартирант.
— Тобто? — звівши брови, перепитав незнайомий.
— Нас відвезли до табору, а їх до в'язниці.
— Це буває в таких нестійких обставинах. Чого ви хочете?
— Негайного звільнення з в'язниці Вагнера й Абіха.
Незнайомий сприйняв усе сказане спокійно.
— Якщо для вас це важливо, — сказав він, — то не може бути ніяких перешкод.
— Дуже важливо, — підкреслив Грязнов. — У нас склалися певні відносини з цими людьми. Якщо нас звільнять, а вони залишаться у в'язниці, можуть виникнути підозріння.
— Зрозуміло, — перервав незнайомий. — Завтра ви матимете приємність розмовляти з своїм господарем і цим… як його… Повторіть їх прізвища, я запишу.
Андрій назвав прізвища і адресу. Незнайомий заніс їх до маленької записної книжечки.
— До побачення… Гуд бай! За вами я надішлю машину, — сказав він, прощаючись.
— Ще питання, — вже на порозі сказав Грязнов. — Ми не опинимося ще раз у таборі, якщо знову поскандалимо з майором Ніксоном?
— Ні. Якщо до вас хтось почне чіплятися, скажіть, що ви люди Гольдвассера.
Увечері, після радісної зустрічі з Микитою Родіоновичем, друзі взялися докладно обговорювати події.
— Можна гадати, що архіви секретної служби німців, зокрема Юргенса, потрапили до рук американців, — міркував Микита Родіонович. — З них вони могли дізнатися і про наші паролі. А втім, у німців було досить часу для того, щоб заздалегідь потурбуватися про архіви…
— До речі, — перебив Грязнов Ожогіна, — ми бачили в місті Фохта… розумієте, того Фохта…
— Фохта? — здивовано перепитав Ожогін. — Коли?
— Вже при американцях.
Коли всі почали лягати спати, у домівку прийшла нова радість: повернулися звільнені з в'язниці і Вагнер і Абіх.
Лише перед самим світанком мешканці будинку нарешті поснули. Але сон їх був недовгим: під'їхав «джипп», обіцяний американцем, і шофер почав настирливо подавати сигнали сиреною.
Ожогін, Грязнов і Ризаматов встали і швидко одяглися.
Місто, яке вони пересікли з кінця в кінець, ще спало. «Джипп» зупинився біля знайомого вже особняка. Слідом за друзями до кабінету зайшов у супроводі товстуна високий чоловік років сорока п'яти, в цивільному костюмі. Кинувши на друзів побіжний погляд, він уклонився і щось сказав по-англійськи.