Впритул до літака під'їхав «б'юїк». Усі четверо сіли в нього: американський офіцер — поруч з водієм, друзі — на задньому сидінні.
Коли машина рушила, офіцер обернувся й попередив:
— Запам'ятайте: ви партизани із загону Бровича.
По вулицях, певно, до центра міста плив суцільний людський потік. Люди були з гвинтівками, ручними кулеметами, автоматами, гранатами; вони несли полотнища, портрети, плакати, червоні прапори. Мелькали постаті жінок, одягнутих у чоловічі костюми. З дорослими йшли діти. Величезне людське море плескотіло, шуміло, співало, раділо. Машини, затиснуті в живому людському морі, ледве-ледве посувалися вздовж вузьких тротуарів.
На площі Терезії — головній площі міста — «б'юїк» зупинився: їхати далі було неможливо.
З репродукторів голосно лилися знайомі радянські мелодії.
Навколо лунала чимсь знайома, чимсь дуже близька і в той же час незрозуміла мова.
— Живіо СРСР! Живіо!.. Живіо!.. — скандували тисячі голосів.
— Що відбувається? Що за торжество? — ні до кого не звертаючись, поцікавився Ожогін.
— Зараз дізнаємось. — І офіцер вийшов з машини. Через хвилину він знову сів на місце. — Все зрозуміло — впав Берлін, — байдуже промовив він і звернувся до шофера: — Рушайте. Сигнальте сильніше й рушайте.
Гаряча радість заповнила серце Микити Родіоновича. Він подивився на Андрія, на Аліма По виразу облич, по блиску очей без слів можна було зрозуміти, що відбувається в душі кожного з них.
Офіцер сказав: «Впав Берлін». Він не додав, що впав під ударами радянських військ, але це було ясно.
«Ось де довелося відчути радість перемоги! В Югославії, в Белграді… — подумав Микита Родіонович. — Наші воїни принесли визволення Софії, Бухаресту, Белграду, Будапешту, Варшаві. Вони увірвалися в лігво фашистського звіра, увірвалися туди, звідки прийшла війна. Переможні прапори армії-визволительки майорять тепер майже по всій Європі».
«Б'юїк» знову зупинився. Чоловіки, жінки, старики, підлітки, взявшись за руки і дружно наспівуючи веселий мотив, виконували колективний національний танок «Коло». Як тільки величезний живий ланцюг раптом розпався на велику кількість дрібних кружків і утворився прохід, шофер рушив далі.
Незабаром машина зупинилася на малолюдній вулиці, біля тінистого скверу. Супровідник вийшов.
— Погуляйте. Я зараз, — сказав він, пересік вулицю і зайшов у малопримітний, двоповерховий будинок.
Ожогін, Грязнов і Ризаматов теж вийшли з машини і попрямували у сквер. Вузенька, всипана свіжим піском алея йшла мимо кількох могил. По написах, зроблених на чорних дощечках, було видно, що тут поховані югославські партизани і бійці Радянської Армії. На кожній могилі жевріли лампадки. Друзі зняли кепки й кілька хвилин постояли мовчки.
— Хеллоу! — гукнув офіцер. Він стояв біля «б'юїка» з невідомою людиною в цивільному одязі. — Ідіть сюди!
Незнайомий був кістлявий і невисокий на зріст. На вигляд йому можна було дати за п'ятдесят.
— Прошу за мною, — сказав він.
Американець попрощався й заспішив на аеродром, де його чекав літак.
Друзі, йдучи за незнайомим, зайшли в будинок, де вже побував офіцер, що супроводив їх, і піднялися на другий поверх.
У першій кімнаті, куди вони потрапили, стояли дві широкі тахти, кілька крісел, круглий стіл, накритий важкою оксамитовою скатертю. Стіл прикрашала велика мармурова ваза з живими квітами. На відкритих вікнах колихалися від вітру легкі шовкові занавіски.
— Вас попереджали, за кого себе видавати? — спитав незнайомий, коли друзі сіли.
— Так, — відповів за всіх Ожогін. — Ми партизани із загону Бровича.
— Як потрапили до загону — знаєте?
— Знаємо.
— Врахуйте, що загін Бровича тут поки що мало відомий: він ще не зійшов з гір.
Незнайомий докладно розповів, де оперував загін, з кого він складався, які бої провів з гітлерівцями, як загинув його командир Брович і хто його замінив.
— Це на всякий випадок, — додав він. — А зараз ви матимете можливість побачити містера Кліфтона, який знає вас як Юпітера, Сатурна й Марса.
Незнайомий зник у дверях і повернувся в супроводі людини, набагато вищої за нього на зріст, з великою головою і вузьким обличчям. Ставши посеред кімнати і глибоко засунувши руки в кишені, Кліфтон холодно, з гидливою міною кивнув у бік гостей і відразу заговорив по-англійськи, його промова була короткою. Переклав її незнайомий. В Белграді друзі не залишаться, а поїдуть у Загреб. Післязавтра, вже в Загребі, їм вручать документи, які підтверджуватимуть їх «участь» у народно-визвольній боротьбі югославських партизанів з фашистськими загарбниками. Бравірувати цими документами в Загребі особливо не варто. Із Загреба місцева влада відправить їх радянським літаком на батьківщину.