Старенька подала на стіл варену картоплю з приправою із смаженої цибулі, кисле молоко… Господар розлив слив'янку в маленькі скляночки.
— За зустріч і за дружбу! — сказав він. Чокнулися й випили. Рибар запропонував новий тост.
— За партизанів! За тих, хто загинув. За мою дружину Лолу…
Коли випили, почувся стукіт у двері. Рибар вийшов у передню і через кілька секунд повернувся.
— Серед вас дитячого лікаря немає? — спитав він.
— Ні, ні! — відповів Ожогін.
— Отже, я не помилився.
Почекавши деякий час, щоб господар не міг зв'язати їх відхід з появою посланця, друзі сказали, що їм треба обов'язково потрапити до радянської комендатури, і вийшли з будинку. На другому кінці кварталу їх чекала людина з забинтованою рукою. Через півтори-дві години Ожогін, Грязнов і Ризаматов уже розмовляли з радянським комендантом, у званні майора.
— Виходить, відвоювалися? — посміхнувся майор, повертаючи проглянуті документи. — Завтра вже будете в Москві. Скажіть свою адресу. Я раненько пришлю машину, а то до аеродрому далеко. А поки що відпочивайте.
… Як і минулої ночі, господар розіслав на підлозі густу повстину, накрив її грубошерстою ковдрою, простирадлами, поклав подушки.
— Лягайте раніше, якщо рано вставати, — порадив він і пішов у другу кімнату.
Друзі лягли, і майже відразу в кімнаті запанувала тиша… О восьмій годині ранку вони зайняли місця в багатомісному радянському літаку Через десять хвилин літак відірвався від землі, зробив коло й ліг на курс Хотілося підігнати його, щоб він летів швидше, швидше…
Частина третя
В жаркий літній полудень сорок сьомого року пасажирський літак м'яко приземлився на аеродромі великого південного міста.
Разом з іншими пасажирами з літака вийшов і Микита Родіонович Ожогін. Він повертався з Москви, де пробув близько місяця, приймаючи обладнання для електростанцій, на одній з яких він працював інженером.
Біля входу в пасажирський зал Ожогін звернув увагу на градусник, який висів на стіні. Придивився: стовпчик ртуті показував сорок три вище нуля.
«Ого! Нічого собі! В затінку — сорок три…»
Перейшовши просторий зал, в якому повівав протяг, він вийшов до під'їзду і мимоволі зупинився. Вдалині, у лазуровій імлі рельєфно вимальовувалися вершини відрогів Тянь-Шаню, вкриті снігом. Легенький вітерець ліниво ворушив листя густих тінистих кленів, які росли навпроти вокзалу. Здавалося, що вся природа — і клени, і густий хміль, який вився по фасаду вокзалу, і клумби з різнобарвними квітами, і густі сади околиць міста, і далекі гори, і саме повітря — все-все поринуло у дрімотну знемогу під нестерпно палючим промінням південного серпневого сонця.
— Микито! Здрастуй! — пролунало поруч, і хтось схопив Микиту Родіоновича за руку.
— Костянтин!.. Приїхав-таки… Молодець!
— Трохи не запізнився, — промовив Костянтин, обіймаючи брата. — Ходім до машини. Телеграма прийшла лише годину тому. Добре, що ти адресував її на роботу, я кинув усе і полетів. І от бачиш, не запізнився!
Костянтин узяв з рук Микити Родіоновича невеликий чемодан і повів брата до «емки», що чекала на них.
— А ти змінився, — сказав Микита Родіонович, коли вони сіли в машину. — Може, мені так здається?
Костянтин посміхнувся. Зовні він був дуже схожим на Микиту Родіоновича: і правильними рисами обличчя, і темними задумливими очима, і кольором волосся. Подібність між ними збільшувалась, коли він усміхався. Тільки на зріст Костянтин був трохи нижчий від брата.
— Я ж весь час у горах, на повітрі, на сонці, — ніби виправдуючись, відповів Костянтин. — Вісім днів тому повернувся, а завтра знову поїду.
— І як тільки Тоня не втече від такого чоловіка! — пожартував Микита Родіонович. — Завжди ти відсутній…
Вони їхали містом. Асфальт на площах і вулицях від спеки нагрівся і розм'як. Автомашини з шелестом викреслювали на його розм'якшеній поверхні узорчаті малюнки. Задуху не розріджували ні густа зелень, ні дзюркотливі арики.
— Ну й пече! — поскаржився Микита Родіонович, витираючи з обличчя рясний піт.
— Так, добре пече, на повну потужність, — підтвердив Костянтин.
По дорозі, в машині, обговорили результати відрядження Микити Родіоновича, зустріч його з Андрієм Грязновим, який другий рік навчається в аспірантурі при одному з московських вузів.
Вдома Костянтин подав Микиті Родіоновичу запечатаний лист.
Той, не розриваючи, уважно оглянув його: почерк твердий, упевнений, явно чоловічий, але зовсім незнайомий; штамп місцевого поштового відділення — отже, і лист місцевий…